Раніш, малою, я вірила в дива: 

В гру ту дитячу без бою й кінця.

Раніш любила я мріяти й жити,

Радість шукаючи в людях добра.

Сонце, ще пам'ять моя не зомліла, 

Мало, одначе, яскраве тепло.

Жвавії очі його упіймавши,

Мружились сильно — настільки пекло!  

Кожні пориви вітрів лоскотали

Моє обличчя; й волосся несло

Куди подалі, мов довгії хвилі,

Руді, одначе, як сонця весло! 

Все ж я раділа і мріяла в щастя, 

Крапля природи не дала красу,

Але я все одно завжди казала: 

"Хоч і не вроду, та сяйво несу!". 

Зараз стою, забуваючи грати,

В дива і принців з ляльок і добра.

Адже доросла усе пам'ятавши, 

Я не вважаю, що вчасно зросла.

Так, я забула, як пахнуть ті свята,

І Новий рік й мандарини не ті.

Все вже здається нестримним до болю,

В серці без світла співають одні

Тихі музики без струн і любові

Враз затихають, не шепчуть пісні. 

І на свята я чекала те "чудо", 

Яке війна одягла у тісні

Форми озброєння; вночі не чутно,

Як я благаю побачить ясні

Його ті очі, що сяють кришталем,

Грубий той голос з крихтою добра.

Наче востаннє у світ повернувшись, 

Я знов читаю від нього листа,

Що "все є добре", і чи "тепло вдома",

"Як там матуся", і "як з навчанням",

Пальці дрижать, однак слухати буду,

Й вірити в правду, що скінчить війну.

І ту спокійну мелодію шуму

В вуха собі я знову увімкну. 

Шкода, одначе, що літа минають,

Шелест листочків і блідий туман,

Все те лихе із серця забирають,

Сльози враз зникнуть із мого лиця. 

Раніш, малою, я вірила в дива: 

В гру ту дитячу без бою й кінця.

Раніш любила я мріяти й жити,

Правду шукаючи, та не знайшла…

Ну й, звісно, рекомендую усім прочитати книгу, написану у співавторстві з чудовою авторкою Вікторією Грош «Ніколи разом») Про неї розповідала у цьому блозі. Чекатимемо Ваших коментарів й відгуків;) А також закликаю приєднатися до мого Телеграм-каналу) 

Завжди на зв'язочку ❤️ 

❄️Просто Віка❄️