“шукаємо маму” у передплаті

Привіт, мої милі! 

Я не підводила підсумків минулого року і не буду будувати плани на 2025. Хай все буде так, як має бути. Єдине моє бажання це, щоб нарешті наступив мир, наша довгоочікувана, вистраждана перемога! Тож з різдвяно-новорічними святами, дорогі читачі! Нехай в новому році в кожного з нас все налагодиться!

Сьогодні я маю для вас чудову новину - роман "Шукаємо маму"увійшов у передплату. А це означає, що наразі на нього діє найбільш вигідна ціна. Тому дуже прошу зробити автору чудовий подарунок до свят і придбати книгу саме сьогодні - кількість покупок в першу добу дуже важлива для мене. Я буду неймовірно вдячна, якщо ви продовжите слідкувати за історією Артура і Міри разом зі мною. Я бачу, як ви вболіваєте за них і це неймовірно надихає мене! Дякую за підтримку і вашу любов!

А зараз даю шматочок з глави, щоб ви не сумнівалися і йшли купляти книгу))))

Шукаємо маму

— Що це? — дивуюся я і недовірливо беру в руки.

— Де я був зранку? В приватного детектива. Здалася мені твоя Міра підозрілою. Ось вирішив і взнати, що до чого. Копнути глибше, так би мовити.

— Яке ви маєте право? — ще більше обурююся я.

— Читай краще! — хмикає він.

— Не буду, — я кидаю теку на стіл.

— А дарма! Там написано, що твоя Міра промишляла дрібним шахрайством і крадіжками. Не здивуюся, якщо з дитиною все це було підставою. Новий вид, як розвести багатих ідіотів на бабки, — хмикає.

— Нізащо не повірю, — схрестивши руки на грудях, кажу я.

— А ти не вір, а перевіряй. Де в тебе цінні речі? Ну, піднімай зад і рухайся, — прикрикнув Євген Васильович. 

І я зрозумів: єдиний спосіб довести, що він помиляється на рахунок Міри, показати, що вона нічого не вкрала. Тому я, скреготнувши зубами, встаю і йду в спальню, де просто в шухляді лежить (в цьому не сумніваюся) браслет, адресований Інні і решта коштовних речей. 

Дядько йде за мною. Я відкриваю шухляду і, навіть не дивлячись, заявляю:

— Бачите!

— І що? — перепитує він.

— Та ось же! — кричу я і опускаю погляд у пусту шухляду. 

Що? Там нема ні браслета, ні трьох моїх годинників, ні діамантових запонок, які дарувала мені мама на двадцятип’ятиріччя. 

Коли я міг їх перекласти, що забув?

Я починаю конвульсивно відкривати шухляди, але речей ніде нема.

— Що й варто було довести, — розводить руками дядько.

Якась паралельна реальність. Ні! Я нізащо не повірю, що вона могла…

— Навіщо тоді вона так довго чекала? Могла обчистити мене одразу, як ваша правда! — доводжу я.

— А хто її знає… Може шпигунка? Може конкуренти підіслали… Хіба я знаю… 

— Значить треба викликати поліцію, — пропоную я. Ні, залучати копів я не збираюся. Сам розберуся. Впевнений, Міру просто підставили. Вона не така. Я відчуваю це.

— Викличеш поліцію — винесеш цю історію на людський осуд. Всі будуть з тебе насміхатися. Воно тобі треба? Та й копи не стануть шукати твоє добро… Це ж не зброя чи автівка. Що там було?

Я називаю речі, здивовано приглядаючись до дядька. Як все неоднозначно. Він дбає про репутацію. Це на нього схоже. Але й підозріло.

— Випий бренді і забудь. Дякуй, що цим обійшовся, — хмикає він.

— Ні, — вигукую я і швидко покидаю квартиру. Я ж знаю, де живе Міра. Треба туди негайно.

Та дорогою я згадую, як Рома одразу прийняв її… Як вона дбала про нього… Може це справдії ї син? Може це справді афера?