Мирного дня, сонечка!!!

Історію кохання, Анжеліки та Ореста оновлено.

Уривок.

— Оресте Йосиповичу, то де я працюватиму далі? Я маю це знати, аби спати спокійно... Чи може ви таки віддасте мене, тому Гарику?

— Анжеліко! — роздратовано гримає Бурий, і я налякано відступаю від нього, а він продовжує.

— Нікому я тебе не віддам. Ти ні про, що не думай. На сьогодні досить розмов, тож поговоримо про все завтра.

— Ви хочете, щоб я цілу ніч не спала? — не відстаю я.

— Тільки спробуй. — зірвано гримить чоловік. — Моя спальня через стіну. Почую, що ти не спиш, прийду і заберу до себе.

Я ошелешено великими очима дивлюся на чоловіка і знову відступаю від нього.

Напевно я виглядаю дуже кумедно, бо помічаю як вуста чоловіка складаються у легкій посмішці. Я спантеличено кліпаю. Він дуже привабливий, коли посміхається. Злякавшись своїх спостережень та думок, роблю іще один крок назад та впираюся у вікно спиною.

— На добраніч, Анжеліко! — хрипко кидає чоловік, і повернувшись йде до дверей. Біля яких зупиняється та з попередженням заявляє. — І постарайся заснути. Бо я все чую.

Я затамувавши подих чекаю доки чоловік піде. Видихаю, коли за Бурим зачиняються двері. Серце сповільнює свій хід, а я не можу повірити, що він таки не займав мене.

Повільно обертаюся до вікна, за яким посилюється сніжна заметіль. Грудну клітку стискає спазм, на очах виступають сльози. Мені прикро, що я тут, а не вдома. У своїй улюбленій кімнаті, з кахельною піччю, з диваном «Малюткою», замість ліжка. Може убого, скромно, але воно все мені таке рідне. З щемом на серці розумію, що більше ніколи туди не повернуся. Бо поки Бурий мене відпустить, я стану чужою у своїй родині...

Продовження тут...

Приємного читання!!!