Через деякий час Рене повільно відкрила очі, роздивляючись навколо. Першим, кого вона побачила, був Алан. Його погляд був сповнений полегшення, але в ньому також ховалося щось ще — турбота, яка змусила її серце забитися трохи швидше.

— Що сталося? — прошепотіла вона, намагаючись піднятися.

— Ти зомліла після удару, — відповів Алан, обережно кладучи руку їй на плече, щоб не дати підвестися. — Тобі потрібно відпочити.

Рене здивовано дивилася на нього, відчуваючи, як його турбота пробуджує в ній дивне, тепле почуття. Вона знала, що це лише мить, але вона бажала, щоб ця мить тривала довше.

 Поступово приходячи до тями вона намагалася зрозуміти, чому Алан все ще поруч. Його присутність, тепла і непохитна, змушувала її відчувати себе трохи збентеженою.

— Дякую, що допоміг, — тихо сказала вона, намагаючись уникнути його погляду.

Алан посміхнувся, але його посмішка була стриманою.

— Ти б вчинила так само, — відповів він, і хоча його слова звучали просто, у його голосі було щось більше.

Рене кивнула і відчула, як її щоки починають палати. Але перш ніж вона встигла щось відповісти, двері палати відчинилися. У кімнату увійшли Дрейк і Луїза.

— Рене! Ти як? — вигукнула Луїза, швидко підбігаючи до неї.

Дрейк, зазвичай спокійний, виглядав трішки стурбованим.

—Ну ти и налякала нас! — сказав він.