Кров З Очей (моЇ ЧитацькІ НІ)

Просто залишу це тут. 

Вам колись хотілося ні, не побити автора, бо не стріляйте в музиканта, він грає, як вміє. А попросити хоча б не дурити читачів, обіцяючи не те, що буде в історії? Мені часто хочеться, і я навіть часто стримуюсь, але не завжди.

^{Хто що робить ввечері п’ятниці, а я роблю те, що відкладене на потім, коли буде більше часу. Тобто передивляюся закладки (не ті, про які ви подумали, і не лясе, про яке ви не подумали), а позначки того, що впало в око за тиждень. Тобто призначене до прочитання для задоволення.}

^{І зазвичай швидко дивлюся на першу сторінку, десь всередині й ближче до кінця. Так одразу видно, чи це те, що мені сподобається, чи я не ца, просто анотаація приваблива, а всередині щось не для мене.}

^{Тобто я видаляю зайві закладки і починаю гортати історії, які особисто є моїм вибором для вихідних. Це детективи (з них відсів найбільший, колись розкажу, чому), пригоди різного штибу (збірна солянка з горору, трилерів, сучасної прози та фентезі) тут завжди щось для мене знайдеться, бо такого багато. І –  тадам - фантастика, бажано наукова, але й пригодницька згодиться, аби лише локація в космосі не була перелицьованою історією поподанки і її дванадцяти палко коханих чоловіків або гаремником з героєм-султаном, тіко в космічному антуражі. Зрозумійте правильно – як соціальна фантастика таке норм, а от як еротика таке собі. Бо нічого фантастичного (як жанр) там нема, а є перетруджена фантазія автора, що нарешті знайшла ще кілька способів єднання не там, не з тими й не туди.  Хоч Азімов і писав про переваги невагомості й марсіанських путан, але коли це було.}

^{Звісно це все смаківщина, я ж не по роботі, а задля релаксу з гарною історією це вибираю або ні.}

^{Моя читацька рутина така –  ванна, а не душ, бо є час, крісло, чай, гора бутерів і цікава історія з живими героями, що втрапляють в ситуації, у які можуть втрапити саме вони. Й вибираються з них у свій власний спосіб, у який ніхто інший не вибереться.  Знайомі патерни. штампи, кілька пропущених або зайвих ком, занадто прогнозована любовна лінія або її відсутність – най буде. Ніхто не ідеальний.}

^{Кінець кінцем, кинути ж можна в будь-який момент, он ще скільки закладок в запасі.}

^{Але бувають випадки, коли я читаю і не можу відірватися, промокаючи полою банного халату кров з очей, і голосно матюкаюся. В особливо тяжких випадках пишу автору (звісно не під книгою, бо там його ца, а я не хейтер).}

^{Чого аж сльози, ще й криваві? Бо там стільки моїх читацьких ні, що не уявляю, як їх вдалося зібрати під одною обкладинкою.}

^{Знов-таки, то мої ні.  Як читача. А не як текстолога. Бо мій внутрішній текстолог читає що завгодно. Там свої задоволення, сьогодні не про них.}

^{Отже, вчора, нічого не підозрюючи, відкриваю коротке оповідання , що знайшлося за тегом наукова фантастика + постап (це мій особистий топ, і там мало новинок).}

^{Початок не так щоб гарно прописаний, зате є глобальне потепління.}

^{– Уже непогано. – кажу собі й довірливо відкусюю від бутера і запиваю чаєм. І тут смачна ковбаса й гарний чай стають у мене поперек горла. Бо фантастика ж в нас типу наукова. Тобто я очікую згадки про нелюдську спеку, посухи, епідемії й відсутність доступу до питної води як причину обіцяного постапокаліпсису.}

^{– Обламайся! –  ірже з моєї наївності автор. І зображує всесвітній потоп.}

^{– Шо? Чого? Як, звідки ? – ніякої відповіді. Але звісно довіра до науковості розтала, як сніги Кіліманджаро.} 

^{І рука тягнеться закенселити історію, але тут очі бачать героя. Це вчона людина, не аби що. Вона, тобто він, настільки вчоний і продуманий, що вирішує врятуватись від потопу в титановому огроменному роботі. Куди пересаджує свою свідомість з думкою –  нехай вони всі загинуть, а я врятуюся.}

^{І я уже думаю, що це такий чорний гумор, самашечий вчоний, всі діла. Зараз взнаю, за що він настільки не любить отих всіх, що ладний залишитись сам-один, і то не весь, а лише свідомістю, в корпусі робота. Ніби створеного для демонстрації того, які роботи будуть в прийдешньому: важкі, величезні, титанові й на сонячних батарейках.}  

^{Не знаю, чи пробував аффтар під’єднати всій комп до сонячної батареї й чи сильно здивувався, коли настала ніч, і комп завис?} 

^{А то ж просто комп. А не титанове одоробло, яке, крім того, що має нести в собі свідомість вчоного ( її кіт наплакав, якщо дядько додумався туди пересісти), потребує зовсім не стільки потужності, скільки в телефоні, калькуляторі або – страх сказати –  ноуті. І там є батарея, ага. І її енергія, крім підтримки свідомості, ще має рухати важку машинерію. Важку – це двічі важливо. Бо це знов товсто натякає нам, що герой історії науковець і інженер лише волею автора. Бо інакше ми б подумали, щото першокласник в музеї шкільних поробок.} 

^{Автор нам навіть не сказав, в якому місці та батарея, але ясно, що навіть не на весь корпус. Вловили, в якому місці мені схотілося кинути телефоном об стіну (бо він теж китайський, хоч і не на сонячних батарейках)}

^Ні? 

^{Поясню. Вчона людина, яка вміє за тодішньою модою (це в автора так написано) пересаджувати свідомість, і сам свідомістю нібито володіє. При цьому вчоний чогось впевнений (на відміну хоча б від педівікії), що зараз настане всесвітній потоп. Тому  пересаджує власну свідомість в механізм, який має від’ємну здатність до плавання і не може підзарядитись без сонця.  Тобто герой хоче врятуватись і робить буквально все, щоб цього не сталося.}

^{Знов витираю кров з очей, бо уже бачу, що це не чорний гумор. А обоснуй історії кохання після потопу (там і такий тег був)}

^{Хоча вчоний  (людина) не закоханий, і автор нам не говорить, чи є у нього діти, батьки жінка/чоловік, тощо. Тобто ми про нього знаємо ще менше, ніж про робота. Лише те, що йому пофіг на людство, і він хоче ОДИН врятуватись в казеному роботі. Якого він, мабуть, вистругав з титанового поліна самотужки в інститутській лабораторії.}

^{Норм? Норм. Соціопати різні бувають. Але герой звісно не рятується, бо титановий робот (ото сюрприз, хто б міг подумати) тоне, як тільки вчоний в нього емігрує. І батарея (там так написано) в товщі води розряджується. Бо сонця ж там нема, і звідки вчоній людині було про такий феномен здогадатись?}

^{Тут мені згадалися всі спалені в дачній  грубці журнали типу “Техніки Маладьожі”, які колись давно виписували дідусь з бабусею. Саме щоб поржати з літературних спроб тодішніх молодих фантастів. Бо історія наче звідти списана (за технікою написання, рівнем передбачення майбутнього технічного прогресу, уявленнями про те, як працюють вчені і т.п.) Хоч читати автор нашої історії нічого такого не міг.  Молодий ще. Явно жив уже в еру інету і совка не застав.}

^{Але штампи, вони живучі, як бачимо. І, як мізера, ходять парами з небажанням вчити матчастину. І з бажанням ввіпхнути в голову читача ідейну ідею. Тобто улюблену думку автора. Якщо матеріал пручається, тим гірше для матеріалу.}

^{Так про що це я?}

^{Я про те, що історія почалася з глобального потепління й надання неграмотним дебілам вчоних звань і доступу до казеного обладнання. А продовжилося… Здогадалися де? Тоді молодці.} 

^{Бо мене здивувало – в товщі льоду. Ні, не поява льоду і не саме знаходження робота на поверхні, хоч він втонув на дні океану. Лід же плавучий. А те, що під роботом уже твердь. І що вічний лід навколо, а от робот відтанув. це як?} 

^{– Мабуть, пройшло так багато часу, що змінилися закони фізики, хімії і логіки! –  сяйнула думка. (не робота, моя, бо робот же тепер вчоний. і думати не зобов’язаний )}

^{Зате батарейка зарядилася від сонечка, і робот побачив…}

^{Ну тут ви точно вгадали – людину. Дівчину з очима кольору старого моря (хтось в коментах напишіть, що це за колір, пліз).}

^{Ви думаєте, що для робота зі свідомістю людини, який хотів втекти від противних людей і залишитись самому в світі, поява людини стала розчаруванням? Що йому було гарно під водою?}

^{Хрін там плава (бо він не титановий робот)))}

^{Робот намагався спливти на поверхню, аж поки батарейка не сіла. І зрадів людині, як рідній.  Чого? Коли встиг скучити? Для нього ж ніскільки часу не пройшло між вимкненням і ввімкненням.}

^{Та людина посиділа поруч і пішла собі. А робот ще не весь відтав.  Ну ви ж пам’ятаєте, –  там така фізика, що половина робота може звільнитися від льоду, а друга ні, бо так треба по сюжету. До речі де він?} 

^{А от: дівчина час від часу з’являється, щоб показати примерзлому роботу якісь артефакти, невідомо –  природного чи технічного походження. Робот тупо дивиться, бо більше дивитись нема на що. І… і всьо. Ми не дізнаємося, як і він, шо це було, крім набивання друкарських символів.} 

^{Зате! Увага,  в чат зайшов сторітейлінг: робот помітив важлтву деталь –  ну а чо, у нього свідомість вчоного, він і не таке може помітити. Виявляється, у дівчини (звідки він знає, що вона дівчина, автор не каже) очі кольору старого моря. А потім, візит так на десятий – що у дівчини немає рота. Отак! Все є, а рота нема.}

^{І тут нарешті пішла жара: дівчина без рота зникла, робот вивільнився з льоду (ну така вже там фізика, бо в робота ж не може бути титанової  ерекції, що ламає все на своєму шляху, і гормонів нема, і його біопрототип нікого не любив, фактично ще мить тому бажав усім втонути, в тому числі й дівчатам.}

^{І все заверті…}

^{Мва-ха-ха.  Ніт!}

^{На цьому все закінчилося. І ми бачимо пояснення для тих, хто не зрозумів, про що він хотів сказати своїм праізвідєнієм: людина завжди буде в полоні ілюзій. Чи в погоні. Не знаю. Бо криваві сльози щастя заважають мені бачити.}

^{Тобто нам показали аналог совкового НДІ, вчоного, що потирив казене обладнання, але не врятувався, бо воно не могло врятувати. Але він же вчоний, вони такі, знаєте, гнилі інтелігенти. Розсіяні, як склероз.}

^{Зате робот зі свідомістю вчоного побачив дівчину або ілюзію дівчини. Як робот може бачити ілюзії й чим? Відчепіться від автора. Він старався, показав вам апокаліпсис, потім постапокаліпсис… а, ні. не показав. Кохан… а, теж ні.}

^{Ну і пофіг,  він просто цим усім хотів сказати, що  людина рухається за ілюзією.  Внізапна.} 

^{Так виходить то не була наукова фантастика і постап, та навіть не пролюбофф, несподівану зустріч і ще щось (там десяток тегів прописано в анотації)} 

^{А що, не можна було про те саме написати моновірш без того, щоб скомпрометувати ідею недолугою  розказкою? Чи хоча б написати про містичний сон метелика (або про метелика), хоч про це писано-переписано, та нехай. Любителям жанру б зайшло.} 

^{Нащо було впихати невпіхуєме – в містичне переживання аффтаром ілюзорності чогось там – випиляного лобзиком з титану і палиць робота, вирізаного з картону вченого, висмоктаного не знаю звідки уявлення про глобальне потепління?}

^{До чого воно туди ввіпхнуте, якщо ні глобальне потепління, ні вчені, ні навіть роботи – не ілюзія, хоча описані так, наче автор про них нічого не чув, не бачив, але знайшов закладку і понеслося?} 

^{До чого дівчина без рота, де любов, обіцяна в анотації? Де постап нарешті?}

^{Невже це мені за те, що мало молюся або щоб показати всі й одразу мої читацькі ні –  незнання матчастини, героя, сферичності якого позаздрить кінь у вакуумі, нерозкриті теми. заявлені в описі. А вишенькою на торті – старожитній стиль написання. Наче автор –  старий комсомілець, що вирішив спочатку засудити індивідуалізм і натякнути, що колективізм краще, але по дорозі комсомільця наздогнав склероз. І дідусеві  здалося, що то була байка про ілюзії. Й він приписав до тексту обов’язкову в байках мораль.} 

^{Мабуть, так і було, бо старі комсомільці не вірять, що хтось сам може зрозуміти, про що була  історія затонулого робота.} 

^{Нащо я це пишу? Не для того ж, щоб нагадати, що герої наукової фантастики мають бути хоч трохи живими, механізми футуристичними, а не з минулого століття, надійними й пристосованими до того, для чого їх збираються використати. А знання матчастини, обоснуй і свідомість в автора просто мають бути.}

^{Ну може трохи й для цього пишу, бо кров з очей не так часто капає, як від тої розповіді, що розчарувала й вибісила.}

^{Але насправді – чого це мені страждати на самоті. У всіх є читацькі НІ з великої букви Н.} 

^{Може поділитеся?}  

^{Що вас найбільше бісить в книгах?}