Хорошого дня, любі!!!

Історію, Зоряни та Яна, оновлено. Герої книги "Недопопелюшка", вже чекають на вас. Тут стає все гарячіше.

Уривок розділу. 

— Зорян, що з тобою? На тобі обличчя немає?!!

Я лише важко зітхаю та не встигаю сказати нічого, як мене випереджає Віра Василівна.

— Олю, ну ти як маленька?!! Такий наїзд на малу, ота шалава зробила, ти б інакше почувалася..? — жінка невдоволено фиркає та цілком серйозно додає. — Їй Богу, сьогодні сама піду до Яна. А, що?!! Хай придивиться до малої. — вона тицяє рукою у мій бік. — Зорянка у нас, он яка статна красуня. Фігурова, як зараз модно. Стильна. Розумна, тямуща, ще й господинька он яка. Та наш Ян, не прогадає, як за дружину її візьме. І в люди буде з ким вийти, і жити матиме з ким.

— Слушна порада, Віро Василівно. Я таки до неї прислухаюся. — у мене за спиною роздається потужний бас Стариха. — А, що я втрачаю?!! А якщо всі так активно сватають нас, то варто й спробувати.

Я моментально спалахую рум’янцем. Мені страшенно соромно. Хочеться крізь землю провалитися. А Віра забравши свою каву, на емоціях додає.

— Звісно, Яне Марковичу, придивіться. Ви точно не прогадаєте, Зоряна у нас дівка те, що треба.

Я, здається не дихаю, адже нашу розмову чують ледь не всі. Мені так соромно та не зручно, що я не вигадую нічого кращого, як просто розвернутися та податися у приймальню.

— Зоряно Сергіївно!

Здригаюся від холодного звернення Стариха. Зупиняюся, й повільно оглядаюся, а чоловік підійшовши, наказує.

— Зберіть усіх у конференц-залі. У нас загальні збори через п’ятнадцять хвилин.

Я лише нервово ковтнувши, послушно киваю головою та стараюся не дивитися на свого шефа...

Продовження тут...

Приємних емоцій від читання!!!