"ДИКИЙ ТА НАСТАВНИК" наближається до фіналу!

Здається, наші герої вже подолали всі розбіжності. Але...

Уривок:

"Виходжу з кабінету брата, і, чекаючи поки доставлять Стакса, вирушаю до своїх покоїв.

Але там на мене чекає сюрприз… Прямо в моєму ліжку. У вигляді оголеної та дуже гарної жінки.

– Коханий, я так чекала на тебе… Я сподівалася, що ти покличеш мене минулого свого візиту, але сьогодні вирішила не чекати, і взяти все у свої руки. Ти завжди такий зайнятий, і в тебе зовсім не лишається часу на себе… і на мене.

– Лато! Якого Некрилатого Бога ти тут робиш? – стогну я, розуміючи, що не всі мої неприємності закінчилися.

– Як це, що? Тепер, коли ти позбувся й Ельвіри, і Верони, ми можемо нарешті бути разом! Як і мріяли колись.

Я стогну… Лата з Роду Небесних… Ми навчалися разом в Академії та були близькі. Не сперечаюся, можливо, я колись кохав її. Інакше як пояснити, що наш зв’язок тривав так довго. Але потім усе закрутилося: Верона, моє вигнання зі столиці, Ельвіра, діти. Арта…

І зараз моє минуле знову наздоганяє мене та б’є під дих.

Лата здогадується про що я думаю, чи зчитує мої думки, як робить уже давно, і раптово шипить:

– Це через те дівчисько? Юну лікарку? Невже, ти підеш на поводі у своєї Істинності й підкоришся звірячому потягу? І забудеш про все, що нас пов’язує? Про всяк випадок хочу тобі нагадати, що твоє есе, його перша частина, так і лежить у моїй банківській скриньці. І доступ до неї є тільки в мене… Поки що, ніхто крім нас із тобою не знає, що там написано, але якщо я передам цей опус Імператору Саттону…

А це вже удар нижче пояса! Я тихо скиглю та намагаюся напоумити цю стерву:

– Ти не зробиш так, Лато. Ти ж чудово знаєш, що Саттон мене стратить, ледве прочитавши перші два абзаци! І навіть не дасть можливості порозумітися. У чому тобі тоді сенс? Я і так утримую тебе. Ти хочеш більше грошей? Це не проблема! Але, якщо Саттон мене стратить, ти втратиш усе!

– Мені набридло це все, Остере. Я заплющувала очі на твої пригоди, сподіваючись, що ти подорослішаєш і одумаєшся. Ми маємо бути разом! Або ти помреш! Даю тобі час подумати до ранку. І завтра, ще до сніданку ми або вирушаємо до Храму, або ти – на ешафот. Цій дівчинці – Арті, ти все одно не дістанешся!"

Lehg_562