Важко піти, коли в серці уже живе кохання...

Тихої ночі!

Запрошую до оновлення роману, "Недопопелюшка".

Уривок.

Не встигаю зрозуміти, що відбувається, як відчуваю невагомість. І вже за секунду сильно притиснута до накачаного тіла свого шефа. Настільки сильно, що навіть поворухнутися не можу.

— Заспокойся, ненормальна! — хрипить він. Садить мене на свій робочий стіл, і пильно заглядає в мої очі, та суворо наказує. — Я все одно тебе не відпущу. Зрештою секретарка ти тимчасово. Доки я не знайду тобі заміну.

Я не можу заспокоїтися. Серце у грудях гримить так, що дихати важко. Але ж я повинна вдавати байдужість. Нервово зволожую вуста та з недовірою зиркаю на шефа. Його близька присутність збуджує мене, хвилює, та пантеличить свідомість.

Про яку байдужість може бути мова?

Та я сама готова схопити його за краватку, та притягнувши до себе, цілувати до втрати свідомості. Опускаю очі й картаю себе за таки думки.

Зоряно, ти справді ненормальна! Схаменися! Зберися! Та нарешті скажи цьому красеню, все, що думаєш!

Набираю повні легені повітря, і видихнувши розумію, що моя критика працює краще за мізки. Бо схоже вони від присутності Стариха, розплавилися...

За продовженням сюди...

Приємного читання!!!