Минуле, залишається у минулому. Я йду далі!

Я вже деякий час замислююся над переїздом. І хоч душа моя здається навічно належить Харківській області ) мене все більше захоплює Вінниця. У своїх нових оповіданнях, я її постійно згадую. Тому я розглядаю можливість переїзду туди. Але, як поки не знаю.

У мене вже був досвід життя закордоном три роки, але тоді я не покладалася лише на себе. Зараз врешті треба думати та брати своє життя у свої руки. Бо люди, які мене  оточують радіють від того, що я поряд, і не важливо, що я страждаю. Головне, що поряд. І навіть приклали руку, щоб моя сім'я розвалилася. А я настільки була слабкою, що грала їм на руку руйнуючи себе.

Відчуваю, що це якийсь сюр. Але треба вчитися ставити кордони, щоб не повторювати один і той самий сценарій надалі. Я наче Альбрехт із книги "Первородні. Гармонія" де він не може сказати тверде "ні", коли його хочуть одружити та думає, що у його житті вже немає сенсу. Він нещодавно став частиною аристократії та знає, що особисте бажання це пустий звук, якщо його долю вирішили більш впливові. Він не вірить у те, що можна просто поговорити та вирішити все без скандалу. Ось так і я не вірю,  що моя родина варта того, щоб з ними говорити. Бо вони перед цим на ділі доказували, що моя думка це ніщо і роботу мені не дадуть змінити тільки тому, що мені вона здається важкою. І реально не дадуть, бо начальник відмовлявся підписувати заяву, бо з ним поговорили перед цим. Знов відчуваю сюр. У мене тоді не було сил проявити твердість, я боялася піти проти батька та залишитися без дорогого серцю будинка бабусі. Врешті декілька нервових зривів та невеличкий хрест на бажанні стати мамою. 

Зараз розумію, що була дурною. Мені набридло жити наче героїня якогось роману. Я не настільки слабка, як здається. Я маю дві вищі освіти. Я розумна, бо у той рік коли подавала документи я пройшла скрізь на бюджет. Хоч у школі вважалася слабкою. Я не люблю фізику та математику, але у захваті від літератури, історії та мистецтв. Мені подобається вчитися та отримувати нові знання. Диплом - це картонка. Попри страх я колись зібрала валізу та поїхала закордон. Чому ж мені здається, що зараз я не зможу? Чому я боюся залишити те, що приносить біль та хоча б спробувати збудувати життя у якому матиму фінансову стабільність?!

Тому я вирішила боротися за себе. Як Альбрехт у "Первородні. Мідь та Золото". Тепер у нього ситуація більш критична, але він готовий казати "ні" та не збирається опускати руки. Врешті його усі чують і він отримує те що хоче.

Вірю, що у мене усе вийде. Попри біль, попри страхи... "Минуле залишається у минулому. Я йду далі" - саме цей надпис вже давно витатуйований на ребрах. Тому... треба йти далі.