Малюнок і натхнення

Знайшла в черговій папці, з якої вимітаю все непотрібне, ось цей малюнок 

Саме він надихнув на сцену побиття Валада, та й на подальші відносини між Ліїн і колишнім нареченим.

Хто не знає, це з Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці

— Не пам'ятаю, щоб ти мені пропозицію робив, — глузливо мовила жінка.

— Не встиг, — тоном сповненим смутку зізнався Валад.

— Зате встиг цій дівчинці…

— А як би я ще її втримав? Вона ж благородна, — зневажливо обізвався Валад. — Та й на тебе така схожа. Може, я шукав тобі заміну...

— Ах, заміну, — похмуро прошепотіла Ліїн.

Що трапилося далі, вона не дуже зрозуміла, якщо чесно.

Просто злість вирвалася назовні, саме в той момент, коли Ліїн штовхнула двері, забувши натиснути на ручку. Двері на стусан не відреагували, вони були міцні, з потемнілих від часу дощок. А ось силу, перемішану зі злістю, двері проігнорувати не змогли. Вилетіла з отвору, разом із коробкою та кількома цеглинами.

— Заміну, значить, — майже заспівала Ліїн, легко й граціозно ступаючи кам'яною крихтою.

На місці одного з вікон зяяла дірка, мабуть, саме туди двері й полетіли.

Лікарка завмерла біля стіни, зі склянкою в руці. Зі склянки на спідницю лилася якась темна рідина, але жінка цього не помічала, ошелешено дивлячись на господиню архіпелагу.

— О, Ліїн, познайомся… — заговорив Валад, усміхаючись щосили.

І Ліїн вдарила. Силою, злістю, криком, вітром і ще чимось зовсім незрозумілим.

Валад встиг виставити щит, але його разом із цим щитом так ударило об стіну поряд з вибитим вікном, що віконний проріз став удвічі ширшим, а мерзенного мага викинуло кудись на вулицю, тільки тріск ні в чому не винних яблунь чувся.

— Ти куди, сволота! — закричала Ліїн, кидаючись до дірки. — Я тобі втечу!

Руку змією обплітав вітер, готовий знову атакувати. Злість стала яскравою, світлою і перетворилася на азарт. У голові билася шалена думка про те, що Валада треба закинути подалі в море, а потім сісти на березі, почекати, поки він допливе до берега і притопити, просто щоб дізнатися, скільки сволота може не дихати. Уламки старого каменю хрумтіли під ногами. І Ліїн було весело.

Вона вискочила надвір, легко перебравшись через невисоку перешкоду. З жалем глянула на зламані гілки яблуні та озирнулася.

Гидкий маг мав бути десь під колишнім вікном. Гілки били поламані лише з одного боку, тож яблуню наскрізь він не пролетів. Але його чомусь не було.

— Ти куди поповз? — ласкаво запитала Ліїн. — Повернися, боягуз!

Праворуч прохід між яблунею і стіною був ширшим і Ліїн, грізно тупаючи і чомусь хихикаючи, пішла туди. Назад вона не оглядалася, тому не бачила, як з дірки у стіні визирнула лікарка, стурбовано похитала головою і почала тихенько вибиратися слідом.

Ліїн вийшла на вільний простір, озирнулася, але Валада ніде не було видно.

— Куди ти подівся? — грізно спитала вона і просто захотіла подивитись зверху, чи не заліг огидний маг за якимось кущем.

І вона підстрибнула, високо-високо, розкинувши руки, наче це все снилося. І, злетівши вище лікарняного будинку, побачила Валада, котрий пригинаючись шкутильгав за тими ж жасминовими кущами, за якими ховалися приятелі хлопчаки з трояндою.

— Популярне місце, — весело сказала Ліїн. Почуваючись пушинкою, приземлилася і побігла за Валадом.

Її ніяк не хотіла залишати ідея закинути його якнайдалі в море, а потім ще й притопити.

І Ліїн бігла, побачила, як Валад, вийшовши з-за жасмину, озирнувся, помінявся в обличчі і рвонув до воріт, на ходу виплітаючи ще один щит.

— Боягуз! — заволала Ліїн і, підхопивши спідницю, що мішалася, припустила слідом.

І, мабуть, здійснила б своє бажання, закинувши Валада далеко-далеко, якби на півдорозі її хтось не обхопив за талію та не притиснув до себе.

— Пусти! — закричала Ліїн, намагаючись вдарити невідомого в коліно.

— Тримай міцно! — крикнув хтось вдалині.

Вітер таки зірвався з руки і відважив Валаду такого стусана, що він перелетів через захисну стіну і, можливо, долетів до моря.

А до Ліїна підбіг Мікал, схопив за руки, почав щось заспокійливо говорити.

Потім звідкись з'явився світловолосий велетень — колишній головний придворний маг, поклав долоню Ліїн на голову, і їй раптом стало спокійно. І спати захотілося, вона навіть позіхнула перед тим, як світ почав меркнути.

— Цього разу я його точно вб'ю, клянусь! — похмуро обіцяв за спиною Юміл, що звідкись узявся.

— А я допоможу, — не менш похмуро пообіцяла лікарка.

І Ліїн заснула зі щасливою усмішкою, впевнена, що за неї помстяться.