Коли початок вимагає перезавантаження.

Вітання, творча спільнота!

Кожен письменник, який працює над рукописом, стикається з численними викликами, але один із найцікавіших — це момент, коли, вже маючи значну частину книги, повертатися до самого початку.

Чому? Бо початок, з якого все почалося, раптом здається слабшим за решту твору.

На перших сторінках будь-який автор прагне закласти фундамент: знайомити читача з героями, окреслює світ, починає розкривати конфлікти. Це той момент, коли історія лише формується у свідомості, як не зовсім чіткий ескіз. Але далі, з наступною сторінкою, сюжет наповнюється життям, характери героїв  стають глибшими, а стиль письма вдосконалюється. І тоді, з висоти написаних розділів, вид на початок змінюється. Принаймні так у мене з рукописом "МАРС шлях додому"

Перший варіант: 

"Надворі темно. Крізь туман блякло миготять вогники. Монотонний гул генераторів ламає мовчання марсіанської ночі. Холод пронизує кожен шар одягу, ніби хоче пробратися під шкіру, і тільки теплий пар з рота відганяє відчуття холоду. На Марс прийшла зима. Сховавши руки в кишені, я стисла їх, намагаючись утримати тепло. Музика у навушниках створювала власний світ, закликаючи до роздумів. Гуляючи житловими лабіринтами, де кожен блок схожий на інший, немов зроблений за шаблоном, запросто можна заблукати..."

Другий варіант:

"Монотонний гул генераторів ламав мовчання марсіанської ночі. Сховавши руки в кишені, я стисла їх, намагаючись утримати тепло. Пар з рота навмисне посилював відчуття холоду. На Марс прийшла зима. Музика у навушниках створювала власний світ, закликаючи до роздумів. Я підняла голову і втупилася у прозорий купол. Зорі мерехтіли, змінюючи свій відтінок залежно від кута зору. Деякі з них, наче примхливі голограми, роздвоювалися, а тоді поверталися до початкової форми — ідеальної, незмінної. Один крок назад, потім уперед, і весь небосхил вибухнув космічними феєрверками. Мені здавалося, що я не на Марсі, а у своєрідному коридорі між світами. Прогулянка тривала. Житлові блоки, побудовані з абсолютною геометричною точністю, виглядали як дзеркальне відображення попереднього. У такій одноманітності легко заблукати. Та я мала кілька орієнтирів: головна вежа зв’язку повинна була бути праворуч, а сигнальні вогні головної брами — позаду мене..."

От, що я зрозуміла: переписування  — це не втрата часу, а спосіб покращити історію. 

Ваша Ірма Скотт.