Хто тут?

   ... Невиразний шепіт перериває моє філософствування. Спираючись на лікті, вдивляюсь в темряву навколо і нічого не бачу. Голова нещадно крутиться, але я роблю невпевнену спробу все-таки сісти. Судорожно шарю в глибинах свого бездонного рюкзака у пошуках телефону і вмикаю ліхтарик. Оглядаюся, наскільки дозволяє мій розфокусований зір і нікого не помічаю…

– Допилася…

   Промовляю швидше сама собі, списуючи примарний шепіт на чудасії п'яного розуму. Не встигла до ладу повірити в цю думку, як знову чую невиразну тиху мову. Немов вітер приніс здалеку відлуння нерозбірливих слів і ти не можеш розібрати нічого.

   Стало моторошно, але п'яний розум якось не до кінця розумів жах усієї ситуації… Одна-однісінька посеред лісу, ще й сама зручно розсілася на вівтарі, мовляв приходь шановний маніяк, я тебе вже давно зачекалася…

– Хто тут? – Задала безглузде питання в темряву, але відповіли мені тільки цвіркуни.

   Десь узявся промозглий вітер, який з кожною секундою ставав все сильнішим. Дерева несхвально загомоніли, застерігаючи забиратися звідси, поки ще можу. Але як я раніше стверджувала, я – не ясновидяча і, цілий день ігноруючи всі натяки всесвіту, я, звичайно ж, і цього разу не зробила винятку.

   Чим сильніше ставав вітер, тим виразніше я чула незрозумілу мову. Навколо, мов світлячки, почали мерехтіти крихітні спалахи зеленого світла. Вони зливалися і переливалися, чимось нагадуючи відблиски північного сяйва.

– Якого хріна…