Гортаючи блоги на «Букнет», періодично потрапляю на жалобу та голосіння:

— Що робити, коли не вистачає натхнення?

— Моя Муза мене зрадила. Як із цим впоратися? Чи доведеться назавжди кидати письменство?

— Рятуйте, будь ласка, позаяк натхнення кудись втекло. То де ж відтепер його відшукувати?

Якщо чесно, мені одразу ж стає не по собі, коли автори або авторки завзято жаліються на свою Музу чи свого Муза, начебто це саме вони винні у їхньому байдикуванні. В уяві змальовується барвиста картина, на якій тендітні та крихкі натхненники та натхненниці зненацька потрапляють у жахітний полон, і хтось розлючений надто жваво хапається за їхнє горло й починається емоційне вимагання, чимось схоже на згвалтування:

— Я просидів/просиділа цілий вечір над чистим аркушем, але не склалося і рядка. Що це таке? Мусиш негайно виправляти становище, чуєш? Доки не допишу розділ, маєш залишатися поруч, будь-що. Нікуди не підеш, адже читацька аудиторія очікує на продовження. Все, починай надихати. Чи зрозуміло висловлююсь?

Від таких, вкрай неприємних, міркувань стає дуже-дуже огидно на серці.

Отже, коли до мене завітає моя вродлива Муза, оця білява бешкетниця зі світло-блакитними очима та полум’яним поглядом, я не стану від неї нічого вимагати, ні в якому разі. Усаджу її в затишний куточок кімнати, щоб відпочивала після важкого робочого дня. Бо вона ж в мене доволі працьовита, знаєте? Проте, на жаль, швидко втомлюється, як і будь-яка вразлива дитина.

Увімкну четверту симфонію Брамса, її улюблену, а сам швиденько біжатиму до крамниці, щоб придбати найсвіженьких, гарнісіньких тістечок та пляшку лимонаду.

Чи ви й досі не знаєте? Так, моя Муза просто божеволіє від оцих солодких ласощів. Маємо таку забаганку, не приховуватиму від вас.

Коли, зрештою, принесу до кімнати бажані смаколики, дівча спочатку сором’язливо відмовиться, мовляв, їй не зручно мене об’їдати, та й взагалі вона сюди не жерти прийшла, нібито. Але… довго утримуватись від спокуси не зможе, як на мене. Скаже щось таке:

— Я лише одне тістечко. Наймаленьке, можна?

— Смачного тобі.

— Яке ж воно духмяне. Йой, вибачте. А ще шматочок… не заперечуєте?

За роки попереднього спілкування своє хитрюще дівчисько я вивчив вже вздовж і впоперек. Вона відмовляється, відмовляється, а згодом:

— Пане Сергію, а чи не збігати б вам додатково, га? До тієї ж крамниці? Аби не сталося прикрої нестачі харчів, — і почне дзвінко реготати, на всю кімнату.

Після Брамса запропонує:

— А чи не зіграти вам на піаніно, дядьку?

Слухняно піду до інструмента. За кілька хвилин почується саркастичне:

— Досить, пане Сергію. За моєї присутності, будь ласка, більше ніколи не торкайтеся клавіатури, домовились?

Так, моя Муза хоча й сприйнятлива і чутлива, але вельми примхлива та полюбляє дотепні жарти. Маємо те, що маємо, як то кажуть.

Нареготавшись, дівча додасть: 

— Краще, пане Сергію, я вам дещо розповім, добре? Щодо Дарини Запорізької та її скрипки, наприклад.

Зачаровано слухатиму, як вона натхненно базікає, чи то про щось важливе, чи то про якесь безглуздя. У будь-якому разі, мені дуже приємно чути її тоненький та невгамовний, мелодійний голосочок, пронизливий і цілющий.

Однак, за сюжетом моєї мрії, наприкінці тієї чаклунської майбутньої вечірки хтось таки дійсно здобуде подарунок, як же без цього?

Мабуть, передбачаєте, що це Муза, напевно, надихне пана Сергія на створення чергового розділу? Страшенно помиляєтесь, любі.

Ні, мені нічого від Музи не треба, насправді. Тішусь і через те, що знову зазирнула на вогник, відпочити серцем. Ми з нею… просто добрі знайомі, розумієте? Тобто, ніяких вимагань, образ чи звинувачень. Жодного разу за життя.

Тож про який тоді подарунок йдеться?

Перш ніж піти, вона, моя чарівна маленька Муза, обов’язково отримає букет своїх улюблених темно-червоних троянд. На згадку про нашу імпровізовану, дружню вечірку. 

Нехай тобі щастить, дорогоцінна й талановита білявко!

МАТЕРІАЛ СТВОРЕНО ВИНЯТКОВО ДЛЯ «БУКНЕТ», КОПІЮВАННЯ ДО БУДЬ-ЯКИХ ІНШИХ ЛІТЕРАТУРНИХ САЙТІВ Є СВІДОМИМ ШАХРАЙСТВОМ ТА ПОРУШЕННЯМ АВТОРСЬКИХ ПРАВ

◇Шлях «героя»◇
✉️ serglyakhovskiy@ukr.net