Вітаю дорогі мої читачі! Дев'ять розділів "Козацької балади" вже знайшли відгук ваших сердець. А хто ще не приєднався до читання сповіді про щирих трударів, які здавна вели неньку-Україну шляхом процвітання - запрошую ознайомитися з найпроникливішим уривком, що вже викладений мною в мережі:

« – Рідна моя, вони ж дикуни. Я все життя намагався робити так, щоб навколо нас не було нужденних. А ці злодюги спотворюють світ, аби скрізь залишалися одні жебраки. Хоча для себе вони геть не дурні. Ось і з мене скарб вибивали...

– Марку, та будь він проклятий! Чому ти не віддав? Я їм тут все відписала. Це вже навіть не наш дім. І худобу вони всю забрали, нехай вдавляться. Чому ти так само не зробив? – схлипувала бідолашна.

– Марічко, моя єдина... Та я ще під час минулих жнив все до волосного завіз, щоб було чим незалежність захищати. Пам’ятаєш, їздив до земської управи? Ось тоді ми з Орликом все й доставили. А вони як це почули, то просто збісилися. Не вірили, доки не приволокли старого волосного писаря. Правда в тому гармидері, після них, марно було щось шукати. Але дідок знайшов звіт, що підтвердив мій внесок. І коли до них дійшло, що злитків як власних вух не бачити, зовсім оскаженіли...

– Господи, за що? – схилилася на коліна жінка.

– Не плач, моя зірко! За любов до волі та Батьківщини. Вони ніяк не втямлять, що можна зламати всі кістки чи вийняти у козака серце, але воно все одно битиметься за Правду й Віру та ненавидітиме їх. Я помираю, однак і на тому світі завжди кохатиму тебе... »

Читайте, відгукуйтесь та допомагайте автору в роботі. Я завжди сподіваюся на це і щиро вдячна!