Я б відкрила одразу. А ви?

Мені здавалося, що цей божевільний день не закінчиться ніколи. Тому зачинивши за собою двері кондитерської, вдихнула найніжніші аромати ласощів із особливим задоволенням.

На прилавку переді мною розкинувся справжній солодкий рай, різноманітність тортів вражала уяву. В центрі стояв високий шоколадний торт із глянцевою глазур'ю, прикрашений великими завитками темного і білого шоколаду, немов розкішний витвір мистецтва. Поруч із ним сяяв ніжний лимонний торт, вкритий кремом із золотистими нотками цедри та свіжими скибочками лимону, які обіцяли освіжаючий смак.

На іншій стороні прилавка чіпляв погляд багатошаровий торт із полуничною начинкою. Кожен шар був просякнутий ароматним кремом, а зверху густо викладені соковиті ягоди і листя м'яти. Трохи віддалік знаходився повітряний малиновий мус, обтягнутий прозорою дзеркальною глазур'ю так, що здавалося, можна зазирнути всередину.

У куточку — класичний медовик, з найтоншими шарами просоченого медом тіста, що випромінював аромат солодкої карамелі та вершкового крему. Тут же гордо височів торт «Тірамісу», вкритий м'яким шаром какао і з ідеально рівними шарами маскарпоне і просоченого кавою бісквіта.

Найяскравішим з усіх був торт з екзотичними фруктами: манго, ківі, ананас, наче святковий карнавал на ніжному білосніжному кремовому тлі. А поруч із ним — торт із горіхами та карамеллю, зверху посипаний хрусткими волоськими горіхами та горіховою крихтою, що блищала у світлі вітрини.

Кожен торт був унікальним, зі індивідуальною атмосферою, кольорами і смаками, немов розповідав свою солодку історію, ваблячи спробувати шматочок і забутися в чарівному світі десертів.

Але мені потрібен був тільки один. Який виявився б досить привабливим для хитрого жука — повіреного Настасьї Аркадіївни. Мій торт мав спокусити старого інтригана до такої міри, щоб він розщедрився на одкровення. Утім, він і сам чекав на мене.

Пробігавши біля прилавків добрих пів години, вибрала кондитерський шедевр з горіхами і карамеллю, зверху посипаний хрусткими волоськими горіхами і горіховою крихтою. Завбачливо викликала таксі, не бажаючи зім'яти солодку красу в маршрутці, і помчала за незнайомою адресою, вказаною на візитівці старого.

Підіймаючись на другий поверх старенької хрущовки, посилено рахую сходинки, щоб угамувати тремтіння. Цілком може бути, що старий зараз розсміється мені просто в обличчя, заявивши, що існує якийсь спадкоємець, і я повинна звільнити приміщення. Куди мені тоді йти, думати не хотілося.

Із цими думками й опинилася біля заповітних дверей. Тремтячою рукою потягнулася до дзвінка. Почувши механічний пташиний щебет за дверима, невпевнено посміхнулася, налаштовуючись на потрібний лад. Як би сильно я не співчувала Аркадіївні, особливо на тлі особистої катастрофи у стосунках, зараз треба постаратися бути милою і ввічливою.

Яке ж було моє здивування, коли двері відчинив чоловік середніх років. На лобі його залягла глибока зморшка вдумливої людини. Очі втомлено примружені.

— Вам кого? — запитав, явно бажаючи якнайшвидше позбутися небажаного візитера.

— Здрастуйте, — заїкаючись від розгубленості, пробурмотіла я. — Мене звати Любава Блажек, і я шукаю...

— А-а, — з глузливим розумінням протягнув він, викрививши куточок губ в усмішці.

Чоловік залишив двері широко відчиненими, машинально закотив рукави чорної сорочки і попрямував у глиб квартири. Що б це могло означати, і хто він узагалі такий?

— Та ви заходьте! — крикнув із глибини квартири. — Не стійте на порозі.

Я боязко переступила поріг чужої квартири і завмерла в тісному коридорі. Нарешті він повернувся, простягаючи мені великий запечатаний конверт.

— Батька ви не застали. Сьогодні поминки, помер він, — просто констатував. — Просив передати вам це, коли ви прийдете.

Я ошелешено замовкла, вишукуючи в очах чоловіка навпроти скорботу, біль втрати. Але він закрився, немов равлик у раковині. Напевно, втомився від фальшивих співчуттів. Моє б теж не було надто вже щирим. Утім, смерть обнуляє всі рахунки. Та й не було в старого боргів переді мною, якщо вдуматися. Лише жіноча моя солідарність, і трохи здивування з приводу його візиту того ранку.

Шкодуючи, що не встигла застати його живим, зім'ято і ніяково попрощалася, всучивши йому куплений торт, попрямувала до виходу.

Син покійного не відповів, не гукнув, не поспішив зачинити двері. Напевно, йому зараз боляче, важко і гірко. Але в мене зовсім немає сил підтримати абсолютно сторонню людину.

Я повернулася додому, відчуваючи, як напруга стискає груди. У руках усе ще тримала той самий конверт. У ньому могло бути що завгодно: відповідь на запитання, якого я уникала, або рішення, яке змінить усе. Але замість того, щоб одразу розпакувати його, просто поклала на стіл. Він лежав там, як німий докір.

Обійшла навколо столу, намагаючись не дивитися на цей шматочок паперу, але мій погляд знову і знову притягувався до нього. Ноги самі приводили мене все ближче, але руки так і не наважувалися його відкрити. Усередині мене точилася запекла боротьба — потрібно це зробити, раз і назавжди, але страх перед тим, що може бути всередині, змушував завмерти.

Я намагалася зайнятися чимось іншим: поставила чайник, перебрала речі на полиці, перевірила телефон. Але конверт був тут, неподалік, як мовчазний свідок того, що я не могла відкладати вічно. Зрештою, саме заради відповідей я вирушила до хитрого жука з нещасливої казки Настасії Аркадіївни.

Його присутність заповнювала весь простір, змушуючи почуватися дедалі більше загнаною в кут. Я пройшла повз конверт ще раз, але навіть не торкнулася його. «Пізніше», — знову переконала себе. Цей конверт — немов двері, за якими може ховатися будь-яка відповідь. І я ще не була готова дізнатися, яка саме.

"Акторка. Велике кохання в маленькому місті"