Ліфт далі не їде...

Вранці, повертаючись додому після важкої знімальної зміни, чоловік втомлено позіхнув та кинув поверхневий погляд на стіну біля металевих дверей, що вели до під’їзду. Якщо цей проєкт вистрелить, він зможе змінити нарешті житло на таке, що буде гідним його незаперечного таланту. Адже не може так бути, щоб десята поспіль кінострічка лише окуповувала себе, не поклавши жодної копійки до його кишені. Мрійливо посміхнувся та завмер.

Раптом зачепився очима за щось дивне на одному з оголошень. Перечитав ще раз, більш уважно, списавши нерозуміння на вже хронічну втому.

«Здам квартиру-студію на сьомому поверсі цього будинку. Всі подробиці за особистої зустрічі».

Нісенітниця! Потер очі й перечитав ще раз, після чого насупився. По-перше, його будинок п’ятиповерховий. Тож сьомий поверх апріорі не може існувати. По-друге, якщо хтось бажає здати своє житло, то чому пише на власному ж будинку про це? Адже орендатор ніколи не здогадається, де шукати таке оголошення.

Про всяк випадок відійшов від під’їзду, задер голову і перерахував поверхи. Може, таксист помилився адресою просто? Та ні ж. Ось табличка з вулицею та номером будинку. А ось і власний балкон на другому поверсі.

Дружина, мабуть, знову сваритиметься, що всю ніч вештався бозна-де. І він добре розумів її. Адже в грошовому еквіваленті його робота більше схожа на хобі, що дорого коштує, аніж на заробіток, здатний утримувати родину.

Ганна мріяла про дитину. А що він може дати малюку? Обіцянку, що наступна кінострічка точно принесе бажаний успіх, славу й гроші?

Струснув головою. Рішуче повернувся до під’їзду, намагаючись ігнорувати дивне оголошення. Врешті-решт, його це не стосується жодним чином. Навіть, якщо то шахраї якісь. Розумна ж людина порахує, напевно, що тут немає сьомого поверху.

Коли рвучко відчинив двері, пілікнув домофон. Дмитро остовпів, дивлячись з недовірою на ліфт, що знаходився просто перед ним. Але ж він добре пам’ятав, що на цьому місці мали бути сходи. Тепер про них не було й згадки. Єдина можливість потрапити додому – ліфт. Як це можливо? Може, хлопці вирішили просто пожартувати, перебуваючи у відповідному поточній стрічці настрою?

Він обережно доторкнувся до холодного металу кінчиками пальців. Наче справжній. Та він же краще за будь-кого знає, як можна реалістично створити щось штучне. Пнув ліфт з усієї сили, й тут же завив від болю, що пронизав ногу. Справжній, чортяка!

Психанувши, вийшов, від душі грюкнувши дверима. Поспіхом набрав номер свого помічника.

– Скажи мені, Васю, – почав без передмови доволі сердито, — що це за жарти? Поверніть все, як було. Бо я зараз не в гуморі, щоб цей розіграш оцінити, і дуже хочу спати.

– Не розумію, — сонно пробурмотів помічник режисера на тому кінці зв’язку.

– Та годі! — недовірливо буркнув чоловік. — Нікому б іншому це навіть на думку не спало.

Повисла глибока тиша.

– Дмитро, а що сталося? – із засторогою перепитав співрозмовник.

– То це не ви з хлопцями?

– Мені важко відповісти, коли навіть не знаю, про що ти.

– Тоді вибач, – розгублено промимрив він і поклав слухавку, навіть не прощаючись.

Із сумнівом глянув на двері, які наступної миті відчинилися. Сусід незадоволено привітався з ним та пішов геть. До недбалого ставлення на свою адресу Дмитро давно звик. Чомусь робітники заводів, газет і… Коротше, всі нетворчі професії вважали, що вся його робота складається виключно з вечірок, саме тому і приходить додому під ранок. А геть не тому, що бюджет має мізерний, а результат замовник хоче яскравий і на вчора. І актори, звісна річ, не погодяться зніматися за копійки, на голому ентузіазмі. Їм теж треба годувати родину. Простіше вже буде їм блогерами стати і заробляти в рази більше з працею в рази легше. Хоча що це він? Вже точно так, як ті сусіди, почав чужий хрест вважати легшим. Гидко.

Оговтавшись, кинувся до сусіда.

– Пробачте, а ви зараз ліфтом чи таки сходами спускалися?

Сусід відсахнувся, покрутив пальцем біля скроні.

– Пити менше треба на своїх вечірках! Який, до біса, ліфт? – незадоволено вигукнув і пішов, іноді обертаючись.

Дмитро проводив його ще більш розгубленим поглядом. Знову пліткуватимуть, хай їм грець.

Повернувся до рідного під’їзду та відчинив двері. Друга спроба нічого не змінила. Чоловік ошелешено втупився поглядом у ліфт перед собою. Маячня! Адже сусід тільки що спокійно вийшов, скориставшись сходами. Не може ж той ліфт існувати тільки для нього! Від цього припущення шкірою пробігся табун мурашок, стало прохолодно.

Та ще більший жах охопив наступної миті, коли двері ліфта, наче почувши та зрозумівши його думки, з тихеньким дзвоном привітно відчинилися, явивши його погляду чистий, наче геть новенький металевий короб, що блищав.

– Я можу і не входити, – вмовляв він себе.

Хоча й розумів, що по-іншому ніяк власної квартири не дістанеться. Він може почекати інших сусідів і, коли вони вийдуть, попросити допомогти піднятися на другий поверх сходами. Нехай навіть вирішать, що з глузду з’їхав! Та він може і не говорити про своє дивне видіння. Можна збрехати, що підвернув ногу.

Поки він думав, ліфт лишався відкритим, немов терпляче очікував його рішення. Ідея навіть на етапі думки виявилася не реалістичною, тому що з усіх сусідів рано виходить з будинку лише один. І він тільки-но пішов. Решта, ймовірно, виповзе у своїх справах не раніше за дві-три години. Висновок?

Він з осторогою поставив краєчок черевика біля дверей ліфта. Чи то відчув, чи то почув, як хтось доброзичливо хихикнув. Все, дах поїхав. Подумки помахав йому рукою та увійшов.

Двері плавно попливли перед його носом, зачиняючи невелику кабінку з ним усередині.

Дмитро важко вдихнув, збираючись із силами, і приготувався натиснути на кнопку свого поверху. Але жодної панелі з кнопкою не знайшов. Широко розплющивши очі, почав мацати гладкі стіни у пошуках захованих панелей, важелів, засобів зв’язку з якимось диспетчером.

Ліфт здригнувся, і Дмитро потонув у божевільному сміхові, що почув, поки залізний монстр мчав уверх. При цьому час наче завмер і повз лінивим равликом. За час руху чоловік пережив справжній когнітивний дисонанс.

Нарешті двері, наче насміхаючись, так само привітно розчахнулися. Ліфт дзенькнув, випльовуючи чоловіка зі своїх надр, та миттєво зник за його спиною.

Натомість розгублений чоловік опинився у напівтемній кімнаті, яку ніколи раніше не бачив. Був упевнений стовідсотково, що не бачив.

Приміщення здавалося пустим аж доти, доки з кута не почувся слабкий шерех.

– Проходь, сідай, — запропонував голос, що належав істоті, яка перебувала в темряві.

Була то жінка чи чоловік — за голосом визначити не зміг, чому дуже здивувався. Адже професійно прислухався завжди до вимови.

Він обвів поглядом кімнатку та не знайшов жодного предмета меблів.

– Йой, пробач, – долинуло з того ж куточка з явною насмішкою.

Дмитро звів брови на переніссі. Кому спало на думку так безглуздо жартувати та ще й принижувати його? Якби був хоч як відомий бабій Микола, що виконував зараз головну роль у його стрічці, то подумав би, що то колишні мстяться. Якби був як актор другого плану Вадим, що заборгував половині колег на майданчику, можна було б вирішити, що то невгамовні кредитори. А кому ж він перейшов дорогу?

Щось боляче врізалося йому в ноги зі спини, змусивши підігнути коліна. Наступної миті виявив себе таким, що сидить на простенькому стільці.

– Хто ви такий? Або така… – перелякано уточнив, розуміючи, що і стільця цього секунду тому не було...

Повна історія "Ліфт далі не їде"