Літжиття в Харкові до війни. Слем

Усе почалось (для мене) у 2009-му. Мені було 19, і я тоді писав відверто мало. Мало і слабко. У мене була лише одна публікація (але яка — в журналі «Березіль» за 2006 рік!), плюс історія, написана за мотивами похорон й високо оцінена знайомими, і з десяток оповідань різної якості — різні шматки текстів (пародії на викладачів, різні рофли на тему пар і т.д.), надряпані в періоди спермотоксикоза і старої-доброї прокрастинації.

І от, напередодні свого двадцятиріччя, я навіщось вирішив спробувати прочитати свої твори на публіку, запланувавши візит на найближчий літвечір.

Він відбувався у підвалі якогось клубу. Я прийшов зарано і хвилин десять просто блукав майже порожнім приміщенням, глипаючи кривим оком на масивну трубу біля сцени (згодом допетравши, що то оберіг артистів від занадто приязних фанатів).

За хвилин п’ятнадцять у залі нарешті з’явилась одна з організаторів, яка відразу спитала, скільки в мене віршів (вона хотіла прикинути, чи втиснусь я в «дедлайн» — на виступ кожному учасникові давалось три хвилини). Я відповів, що в мене проза, на що дівчина стала хитати головою.

«Ну проза… ну… — приблизно сказала вона, підриваючи ті крихти впевненості, які в мені ще животіли. — Тоді треба гарно прочитати. Гучно, з голосовою атакою!».

Тут я взагалі похнюпився. «Голосова атака!». Де її, бляха, взяти? Я коли говорю, то сам себе не чую, а тут атаку подавай! А почувши про дедлайн, я ще й зрозумів, що ніяк у три хвилини не вкладусь. Я приніс на літвечір оповідання сторінки на три. Назву його уже я забув, але це був якийсь черговий намаханий текст, з дуже масним реверансом до «сучукрліту», — абсурдний, закручений і нікому не потрібний.

Якби організатор була не така ввічлива, то вона тоді прямо мені сказала б: «Мабуть, тобі тут не місце, гоу бек хоум». Але сталось те, що сталось — мене внесли в список учасників (ну раз прийшов).

Захід почався з того, що на сцену вивалився уже захмелілий ведучий екзотичної, якоїсь арабської зовнішності. При цьому чоловік був у дуже дорогому діловому костюмі, який радше пасував би на зустрічі з якимись діловими партнерами у якомусь даунтауні. Ведучий взяв дротовий мікрофон і почав пороти якусь нісенітницю, намагаючи бути смішним, але насправді все виглядало фальшиво. Я запам’ятав лише те, що він чомусь назвав себе пастором і сказав, що буде «хрестити» «паству» (учасників), для чого він спеціально приніс «святу воду» (пляшку горілки).

Тут я вже перелякався. Ведучий виглядав геть зовсім неадекватно, і загалом «літвечір» кардинально вибивався з мого базисного уявлення про захід, де читають твори, сформованого ще в школі (ну, знаєте, типові нафталінові «туси» у жмаканих вишиванках, ведучі з чорними теками, вірші про журавлів).

Проте публіці, схоже, усе подобалось — у залі то там, то тут ляпали оплески, хтось гиготів, хтось щось кричав ведучому. Над головами здіймались хмарки сигаретного диму, офіціанти почали розносити напої. «Зустрічайте першого учасника…»

Я підвівся — мене поставили першим. Вийшовши на сцену, ведучий оцінив мене критичним поглядом, сказав якийсь типу-жарт (не пам’ятаю який). Я взяв мікрофон і глянув у зал, який був затягнутий димом, а в очі мені били софіти. Це додало трошки впевненості, бо людей не було видно. На жаль, поряд був той стрьомний ведучий.

Я почав читати свій текст, і десь на другому абзаці почув із залу смішки. Повернувши голову, я побачив ведучого, який, як вовк, ходив позаду туди-сюди і бризкав на мене горілкою, попередньо вмочивши пальці в стопку.

Весь виступ пройшов, немов у тумані. Я збивався, запинався, а ті три хвилини тягнулись, як три дні. Фінал оповідання дочитував, милуючись секундоміром, який мені мало чи не під носа тицяв ведучий.

Коли, на щастя, все закінчилось, я спустився в зал, сів на своє місце, а якийсь хлопець поряд, потягуючи пиво, сказав, що я якийсь занадто напружений і запропонував «розслабитись», показуючи на пляшку. Я відмовився, це ніяк не допомогло б. Коли глядачі підняли оцінки (такі правила були на тому літвечорі), я зрозумів, що займаюсь зовсім не тим, бо мене оцінили в 1-2 бали.

Не наважуючись піти, я, як закам’янілий, сидів хвилин десять, думаючи, що я обрав не той шлях, що прийти сюди — це була друга найжахливіша, після вступу на філфак, помилка, що я нездара, мене ніхто не любить і т.д.

Зрештою, я пішов майже з початку вечора, побачивши ще пару виступів і якусь п’яну, як чіп, діваху, котра кричала на весь зал і намагалась штурмувати сцену (та труба — реально корисна штука!).

Йдучи додому, я твердо вирішив не просто ніде не читати, а і не писати взагалі. Про писання я собі збрехав, утім, про виступи на літвечорах також — у 2014-му я, згрібши кілька аркушів своєї писанини, знову попхався на «івент».

До речі, це був той самий захід — Харківський літературний Слем. Воістину, Слем — знакове явище для культурного і не дуже життя міста, і, на диво, вечори під цією маркою проводяться і нині.

Тоді, у 2009-му, мені, як виявилось, дуже пощастило, оскільки я застав саму базу Слему. «Батько» цього дійства — чувак десь моїх років на прізвисько Мультфільм Гагарін (це саме він тоді був ведучим, які і багато наступних років). Ніхто не знає його справжнього імені (цілком можливо, що прізвище Гагарін також сценічне), сам він представлявся сирійцем і дуже довго жив у Харкові, потім переїхав у Київ.

Мульт разом зі своїми дружбанами задумував Слем як «антилітературний вечір», певну деконструкцію жанру, що виражалось у тотальних протесті і хаосі. Саме тому ті кондові слеми «десятих» становили собою повний треш з морем випивки, сумнівного гумору і незапланованого блювання прямо зі сцени. Схоже, я тоді завітав на якийсь проходняк або просто зарано пішов (я бачив фото інших слемів тих років — там якісь типи реально брейк в залі крутили).

На жаль (чи на щастя), Слем із часом втратив свій панківський шарм, поступово перетворюючись на Слем оригінальний, той, який зародився в джаз-клубах Чикаго 1980-х, — літературні вечори поезії з дуже сильним акцентом на декламацію. Утім, це відбувалось не відразу, там були свої особливості, але про це ми поговоримо наступного разу, тим більше, що я був живим свідком усього цього.

На фото вгорі: один із перших (чи найперший) Літслем. Зліва направо: Мультфільм Гагарні, поет Артем Полежака. Київ, 2009