Знижка, передплата та подяка

Прочинивши двері, завмерла. На порозі стояла молода дівчина. В правій руці вона тримала пакунок з фруктами, а лівою — гладила свій помітний животик. Моє серце зірвалося й обухом полетіло вниз. Я навіть забула, як дихати. Та й чи дихала?

— Ви, хто? — перелякано, запитала дівчина. В її очах відразу ж забриніли сльози. 

— Я… а я… це… — хороших відповідей не знайшлося, і я промимрила не зрозуміло що.  Дивилася на вагітну дівчину незнайомця і не могла повірити, що він так вчинив. Підло! Жорстоко! Покидьок! 

— Він… мені зрадив? — заголосила вона відразу, — З вами? — З її очей вже котилися сльози. 

Мені стало шкода дівчину. І невимовно жаль себе. А ще гидко від спогадів та думки, чим насправді була ця ніч. Незрозуміле відчуття задухи неквапливо підіймалося з глибин, розбурхувало кров й підступало під самісіньке горло, а тоді — застрягало там величезним шматком отруйного яблука. Звичайно, що ніякого яблука я не їла, та й мало була схожою на прекрасну Білосніжку, та саме в цю мить, здавалося, що доля у нас доволі схожа. Обох обманули, змусили вкусити солодкого плоду й отруїли ним. Тільки у випадку принцеси Діснеївської — її отруїла зла мачуха, мене ж — сам принц, котрий виявився ще підступніший, аніж мій колишній хлопець. І знав же, падлюка, про зраду. Їдучи в таксі до його помешкання, я встигла багато чого вибовкати. Наївна й довірлива. Та чи є сенс шкодувати нині про щось? Зробленого не повернеш. 

— Ні, ні, ви не так зрозуміли, — отямившись, мовила я. — Я сусідка. Двома поверхами вище живу. 

Дівчина закліпала часто-часто. І витерла долонею щоку. 

— Правда?

— Так. Звичайно, — я пропустила дівчину у квартиру, а сама рушила на вихід.