Просто Не Можу Інакше

Останнім часом, спілкуючись з деякими колегами письменниками, отримую одне й те саме запитання: що ти робиш, коли немає натхнення писати?

Дивуюсь, невимовно.

Маю зовсім іншу проблему - замало годин в добі, аби записати все, що хочеться!

Розумію, що просто не можу не писати.

І дуже люблю час наодинці з самою собою, він найбільш продуктивний. Можна зануритись у власні думки, заглибитись у дивні роздуми і дійти до сюжетів, які дуже хочеться розписати. Відчувати кожне слово і проживати різні емоції, різних героїв, перевтілюватись в чужі для себе образи, приміряти ролі, які ніколи не зіграєш в реальному житті.

Мене надихають реальні люди, але вони стають лише стартом потоку натхнення, який далі розвивається без сторонньої участі. Я не створюю персонажів, вони поступово розкриваються переді мною уривками, картинками, окремими образами, поки не перетворюються на цілісне зображення.

Тоді можна почати писати, бо зупинитися буде неможливо.

Тільки так мені подобається працювати, тільки так текст тече річечкою: іноді спокійною, іноді бурхливою, що шарає авторку об емоційні скелі. Але я знаю, якщо після написання глави ридаю чи відчуваю сироти шкірою, це воно.

Певною мірою я відлюдниця, що живе у власному придуманому світі, чи навіть у багатьох світах. Кожна книга, то щось окреме і цілісне. Але якщо раніше це мене лякало, то більше - ні.

В цьому вся я і це мені до біса подобається.

Скоро нова історія. Дочекайтеся...

Ваша Лоре Лея