Плакуча верба. Закінчення

А ось і друга частина. Вже досить пізно, але хотіла розповісти вам історію до кінця)

Вечір підходив до неохоче підходив до завершення. Федько давно спав п'яний на своєму баяні, а замість нього Петро вигравав на гармошці забавну польку. Більшість вже розсілося по парах воркуючи. 

Василина вже засинала над пряжею, а пальці позатепали від роботи. Як раптом хтось заступив їй тускле світло від каганця на печі. Піднявши голову побачила громадну фігуру Василя. 

- Загуляєш зі мною... один... танець. - він невпевнено почухав потилицю. 

Та вона лише опустила погляд на босі ноги. В ту ж мить Василь роззувся. Відсунувши прядило дівчина таки встала. 

Закрутившись в танці під швидкий фокстрот вони не відчували ні холоду, ні землі під ногами. Він підхопив її за талію міцно притискаючи до себе і кружляв у повітрі забуваючи, як дихати. 

І нікому не було до них діла. Окрім Параски. Сціпившиціпивши зуби вона кляла сусідку найстрашнішими муками. 

- Василинко! - Василь намагався наздогнати дівчину та глибокий сніг не давав швидко рухатися. - Почекай! 

Озирнувшись, вона пришвидшила крок та дрантиві чоботи старшої сестри, раз попри раз залишалися у снігу. Перечепившись, таки впала у глибоку кучугуру. Руки і ноги заклякли від холоду так, що і поворушитися не могла. Василь витягнув її і взявся хухати на руки розтираючи їх. Витягнув чоботи, замотав її ноги у старі онучі і допоміг узутися. 

- Нашо ти це робиш? - закричала дівчина коли зуби перестали цокотіти. - Чого хочеш? Якщо того самого, то можеш зараз забиратисі! 

- Я хочу лиш відвести тебе додому. - він взяв під паху її мішок з прядивом. 

- Вчера Параску, нинька мене, а завтра кого? - не здавалася та намагаючись відібрати у нього свою роботу. 

- У мене з Парасков нічо нема... 

- А зі мнов є? 

- Буде... Якщо ти захочеш.

Василина поникла. Він не зачіпавсі до неї, як інші хлопці, не моргав, не жартував... І взагалі їй так хотілося, хоч на один вечір відчути себе нормальною... 

- Ходи... - зітхнувши взяла його під руку аби знову не впасти. 

Дійшовши додому Василь віддав їй мішок і нервово помнувшись на місці пішов гет. 

Через пару днів у неділю після церкви під клубом знов були танці. Та цей раз взувати чоботи була черга Галини. Василина дуже просила старшу сестру ще раз упустити їй взуття. Дівчині так хотілося ще хоть разочок подивитися на Василя, від якого з того самого часу ні слуху ні духу. Та в Галини були свої романтичні плани на вечір і упускати свій шанс вона збираласі. 

Пізно вночі, дівчина нарешті дошила рушник і загасила каганець, зручно вмощуючись на печі за комінком. Та раптом знадвору почувся дивний шум. Ніби хтось камінчиком кикув у вікно. Василина подумала, що то певно Галина прийшла і боїться чи мама спить.

Накинувши кожуха на плечі тихенько вийшла. Але там нікого не було. Лише на порозі стояли новесенькі чоботи. Хоча, вона припускала, хто мів зробити такий щедрий подарунок. А на ранок все чесно розказала мамі. 

- Ах ти ж шльондра пізаборна! - кричала стара мати замахуючись старим катраном на доньку. - Вже за лахи з хлопами гуляєш! 

А потім переключилася на Галину, яка взагалі додому ночувати не прийшла. 

- Лиш попробуйте мені в подолі принести! Будете жити у псячій буді! 

Та від чобіт не відмовилася. 

Через тиждень знову були танці. Але ні Галину ні Василину мама не пустила. Покарані. 

Якось увечері дівчина верталася від тети Орихи, несучи на плечах дрова. Аби дорога була легшою бурмотіла молитву просячи Ангела допомогти їй дотягнути цей тягар. 

- Ти чого на танці не прийшла?

Ніби з-під землі виріс Василь. Відібравши від неї покривало з дровами закинув собі на плечі. 

- Я тебе про це не просила. - буркнула Василина. 

- Та мені не важко. Та й нам по дорозі. Я йду до вуйка Симена. 

- Я про чоботи кажу. 

- Не хотів... Аби ти мерзла у ноги. Тобі ше діти родити. А баба кажут, шо аби дитинка здорова родиласі, треба ноги в теплі тримати.

- Шо ти мелеш? Які діти? 

- Наші. 

Вони зупинилися. Очі в очі. Від тої теплоти з якою він на неї дивився навіть сніг навколо танув. А вона не могла нічого вдіяти із серденьком, яке несамовито калатало в грудях.

То був початок. Початок кінця. Якби вони обидвоє знали чим усе обернеться, то тікали б у той вечір світ за очі. Один від одного. Або разом. Від усіх. 

Вона не одразу змогла повірити йому. Не хотіла нишком ходити на здибанки. Боялася. Клялася собі, що не вийде. Що це останній раз. І все одно, коли всі в хаті засинали бігла, аби хоч кілька хвилин погрітися в його теплих обіймах. 

А йому без неї був світ не милий. Ті ночі, коли їй не вдавалося до нього вирватися ставали катуванням. Все боявся чи не побила її матір. Чи чого не сталося... Дома теж було не солодко. Мама наказувала іти до Параски. Шантажувала, що шось собі зробить, якщо він не ожениться туди. 

- Васильку! Василю, почекай. - вона легко відштохнула його. 

А він цілував її в старому сараї до запаморочення, що вже і не міг зупинитися. 

- Ти ж знаєш, я не хочу до весілля. Гріх. 

- Знаю, знаю... Я тоже не хочу аби на наших дітях такий гріх висів. - він поправив її сорочку і раптом помітив товстий рубець. 

- Шо це?! - оголив спину і там виявилося багато слідів від батога, які ще навіть не зажили. 

- Нені... - важко зітхнула. - Боясі, що в подолі принесу. - Ади Галина вже беремінна. Славко Катеринин женитисі не хоче. Каже, що не його...

- Василинко... - він обережно пригорнув її до себе. - Скоро Паска. Я пришлю сватів...

- Твоя мама цего не допустит, ти знаєш. Озьде, як мене лиш не називала. 

- Ну то таємно озмим шлюб. 

- Та й куда ми підем?! Ні в тебе, ні в мене нас не треба. 

- У мене на тім боці живе вуйко. У него недавно жінка вмерла, а дітей вони не мают. То він нас прийме. Я вже балакав з ним. 

Після цих слів Василина ніби ожила. Її вже не лякали ні плітки людей, ні мамині погрози, ні прокльони Василевої мами. Вони договорилися обвінчатися таком через два тижні після Великодня. 

Параска ходила сама не своя. Підслухавши випадково їх розмову про весілля втратила весь спокій. 

- Ну а що я зроблю?! - батько вже не витримав її скиглення. - Ну не хоче він тебе. НЕ ХОЧЕ! Я що його уб'ю?

- Нє, його не треба. Краще цю шльондру Василину. - заливалася сльозами Параска.

 Вона знала, що втець її любить і зробить всьо шо вона хоче. Але тут він був безсилий. 

- Я вже балакав з старов Триндичихов. Вона нічо не годна йому зробити. 

- А може поїдем до відьми? Кажуть шо на тім боці, є баба, яка на віск зливає. То і поможе його приворожити.

- Ти чисто вдуріла Параско?! Через якогос обідранці? Тобі що, хлопців гонорових мало? Онде Іван Славчин тебе хоче. А він і коні має... 

Тільки Параска ні про кого крім Василя і чути не хотіла. Думала вона, думала... І таки придумала. Разом з ними жив мамин брат. Нежонатий. Він прийшов з війни, коли вона ще мала була. Мав контузію. І рушницю. 

- Вуєчку, ну я вас прошу... - стояла на колінах перед вуйком. - Ну я не знаю як буду жити, як він оженисі. Ну ви ж і на войні у людей стріляли... Ну я вас дуже прошу... 

Старий Олесь своїх дітей не мав, того племінників любив, як рідних.

- Ну як не хочете самі, то дайте мені ружйо... 

Великдень минув і Василина помаленько, тайком від мами збирала речі. Хоч їх у неї було мало та все ж... Старалася набутися з сестрами, знаючи, що тепер довгий час їх тепер не побачить. Прощалася... Благословляла їх. У п'ятницю встала раненько бо спати уже не могла. Ще одна ніч і вони з Василем обвінчаються. Вона уявляла їх першу шлюбну ніч, переживаючи що геть нічого про це не знає... Думала про те, як це носити дитину під серцем. Спостерігала за Галиною, у якої вже добрячий живіт виріс... І тайком раділа, що Бог уберіг її від долі самотньої матері. Що хоча б їх дітей не будуть називати байстрюками.

Зібравши одяг пішла до ріки прати. Підкладаючи обличчя під теплі сонячні промені стряхнула білу простинь. І тут пролунав постріл. З верби, яку називали плакучою, із криком полетіли круки та ворони. А на білу простині розпростерлася кривава плями. Дівчина упала. 

У церкві голосно били дзвони. Та не весільні. А сповіщаючи про смерть. Василь тряс мертве тіло намагаючись розбудити кохану. Аби помити і одягнути її у весільний одяг, в якому хоронили неодружених людей, його від неї відтягало четверо здорових хлопців. Він кричав, бився, плакав... А вона не вставала. 

- Синку, за Василинов уже рік минув. Доки будеш сам ходити. Женисі на Парасці. 

- Я Вам уже сказав, що не буду ні з ким женитисі. 

- Ади який гоноровий найшовсі! А ти про сестер подумав?! Їх же ніхто не бере бо ти кигавсі з тов Василинов. Опозорив нас на цілий район! Отако вони через тебе будут і самі сидіти! 

Через три місяці били весільні дзвони. Щаслива Параска ішла під руку до шлюбу з похмурим Василем.