Рецензія на роман Наталії Савінової 

ВИКРАДЕНА

Написано не лише за власним бажанням, а й тому, що обійти увагою подібну книгу  неможливо, настільки багато емоцій і роздумів вона викликає, такі важливі теми торкає. 

Дія роману відбувається в наш час, в країні, яку автор нам не називає. В  містечко Н, де побутує звичай викрадати дівчат з метою одруження, приїздить дівчина Лавіка, випускниця середньої школи. Про місцеві традиції вона знає, але попри те, все одно вступає до місцевого медичного вишу, щоб стати психіатром. Лавіка гарна дівчина, і не дивно, що на неї, практично відразу звертає увагу один з місцевих крутеликів. Лавіка теж його помічає, більш того, читачеві відразу стає зрозумілим, що він їй сподобався. Однак виявляється, що між родиною, в якій живе Лавіка, і цим парубком давно панує ворожнеча, а головне, про що мріють обидві сторони, це помста.

Зрештою, Даміль Оразов, головний герой, таки викрадає Лавіку і зачиняє в своєму домі. Через тиждень такого “гостювання” дівчина автоматично має стати його дружиною, чий статус мало чим буде відрізнятися від статусу рабині. 

Даміль від Лавіки нічого не приховує, відразу розповідає, що викрали її заради помсти, і що нічого доброго її в цьому шлюбі не очікує, особливо якщо вона буде пручатися. Єдине чого він не робить, це не підтверджує шлюб консумацією, як на тому наполягає його родина, бо це було б справжнім згвалтуванням. Родичі Даміля подібної м’якості не розуміють і співчуття до бранки не проявляють, вони скоріше погодились би вбити її, ніж пожаліти. Перша спроба втечі закінчується для Лавіки струсом мозку від побиття неадекватним дядьком “нареченого”. Сам Даміль  проявляє до непокірної бранки несподівану турботу - надає  допомогу, викликавши  ветеринара. Заради справедливості треба відмітити, що до себе самого він також ставиться, як до худоби - коли втрапляє в халепу, користується послугами того ж “цілителя”. 

Але повернемося до полонянки.  Бо з нею, на фоні черепно-мозкової травми, відбуваються  справжні дива. Не дивлячись на те, що з полоном і подібним ставленням до себе вона змиритися не може,  підліткові гормони беруть верх. Лавіка залюбки цілується з викрадачем і відчуває до нього фізичний потяг. 

Далі на героїню очікує багато пригод далеко не найкращого ґатунку, спостерігати за якими можна лише з завмиранням серця. Але про них ви прочитаєте самостійно. Я ж розповім вам про своє ставлення до героїв і загальної ситуації, описаної в романі. 

Традиції, описані в книзі не можуть не викликати обурення, сподіваюсь, ви зі мною погодитесь.  

Головний герой - Даміль Оразов, харизматичний, доволі багатий красунчик. У мене особисто він не викликав жодної позитивної емоції, незважаючи на те, що автор дає йому непогану характеристику - Лавіку він не гвалтує і сам не б’є, забезпечує одягом і їжею, тримає не в кімнаті для викрадених, а у своїй власній, ще й здатний дотримувати даного слова. При цьому він, цілком доросла і притомна людина, не бачить в дівчині людини, легко підпадає під вплив неадекватних родичів, мститься заради помсти, не обтяжуючи себе зусиллями хоч в чомусь розібратися. Він від душі ненавидить родину, в якій живе Лавіка, і заздалегідь планує викрадення їх неповнолітньої дочки Селі. Саме над нею він мав намір знущатися доки не зустрів Лавіку. Поговорити з супротивником і все з’ясувати Даміль вперто відмовляється, хоча йому це неодноразово пропонують, бо, з його точки зору, це є приниженням. Так, сам, особисто, він Лавіку не б’є і родичам своїм дорікає за причинену їй шкоду,  але чим психологічне знущання над бранкою краще за фізичне? А він займається цим постійно. Навіть коли дізнається, що дівчина не є кровною родичкою зненавидженої ним родини, Даміль продовжує утримувати її і наголошує, що ніколи не відпустить. 

Чому він це робить? Можливо через те, що безумно любить Лавіку і просто сам не розуміє свого кохання? Можливо у всьому винне суспільство, традиції і погані родичі, які не навчили його правильно кохати? На мою думку, шукати виправдання  людині в даному випадку марно, а захопитися подібним індивідом - себе не поважати. Однак, саме це і трапилося з Лавікою. Чи можна це вважати стокгольмським синдромом? Гадаю, ні. Просто Лавіка - точнісінько такий же продукт свого суспільства, як і Оразов, не дивлячись на те, що її буцімто виховували в сучасних традиціях.

Наскільки “сучасні” традиції, культивувались в сім’ї Лавіки стає зрозумілим хоча б з того, що дівчина весь час згадує лише про батька, так, наче виховувалась без матері. В той час, як її мати нікуди не поділася. Вона просто існує як безкоштовний додаток до глави сімейства і права голосу не має, та, вочевидь, і не намагається мати. 

Звичайно, я весь час була на боці героїні. Її судження здавалися мені цілком адекватними, як для сімнадцятирічної дитини, вихованої в не зовсім звичних для нас реаліях. І навіть її некерований потяг до викрадача легко пояснювався гормональною активністю, притаманною підліткам в цьому віці. Тим більше,  Лавіка не скорилася викрадачеві, а наполегливо намагалася звільнитися з полону. 

На мою думку, чудовим хепіендом для подібної історії могло би стати звільнення Лавіки. Але авторка пішла далі. Після врятування її героїня сама пірнула у вир своїх майбутніх негараздів, повернувшись у місто Н на навчання. Наука психологія забороняє будь які контакти з насильниками і викрадачами після інциденту. То чому ж Лавіка, майбутній спеціаліст в цій галузі, пішла на це? І тим більше, чому батько дозволив їй повернутися (хіба в країні немає інших медичних вишів?), а також погодився на зустрічі з Дамілем. А тут все просто. Він, виявляється, побачив в Оразові потенціал! Гм, можливо, просто вигідно збув з рук дитину жіночої статі? І чому це у мене виникає подібна думка? Адже в романі про це ні слова не сказано! 

Автор наголошує, що випадок, описаний в книзі, мав місце у житті. Не знаю, про ту подію йдеться, чи може про яку іншу, що не набула подібного розголосу, але кілька років тому весь російськомовний інтернет збурила історія чеченської дівчини Луїзи, яку по дорозі зі школи вподобав високопосадовець з тамтешнього МВС. Сімнадцятирічну Луїзу викрали з метою одруження, незважаючи на те, що у сорока п’яти річного нареченого вже була дружина і кілька дорослих дітей. Луїзі призначалось стати другою дружиною. Родина дівчини підняла галас, звернулася до журналістів, в результаті чого матеріал  потрапив в мережу, але родичів швидко “прикрутили” за допомогою погроз і щедрого хабара. 

Через кілька днів всі бажаючі могли спостерігати, як неповнолітня Луїза виходить заміж за дідугана, старшого за неї на тридцять років. Чи варто нагадувати, що навіть у тій країні, яку згадувати не хочеться, двоєженство заборонено законом і повинно каратися? 

Не знаю, хто що побачив у тій церемонії, але я, як лікар, звернула увагу на заторможеність дівчини, невпевнені рухи, розфокусований погляд і застигле обличчя. Тобто, всі ознаки того, що дитину, щоб не пручалася, добряче “загрузили” медпрепаратами, і добре якщо седативними (заспокійливими), а не нейролептиками, якими лікують психічно хворих. 

Чи буде щаслива Луїза в цьому шлюбі? Гадаю, на це питання і відповідь не потрібна. Так само і Лавіка колись неодмінно зіштовхнеться з продовженням “традицій”, які сповідує її чоловік. Бо людина, яка не навчилася змалку поважати жінку, не навчиться цьому ніколи і рано чи пізно неодмінно виявить свою сутність. Жіноча краса швидкоминуча.  І як знати, чи не зустріне Даміль Оразов одного дня більш молоду і привабливу Луїзу, повернувши  Лавіку на ту саму роль, що покладалась їй при викраденні?

Написано роман майстерно, хорошою українською мовою. Ті кілька зауважень, що виникли у мене в процесі читання, я виклала в коментарях під книгою. Не впевнена  залишилася лише в одному питанні, яке автор в тексті намагається логічно пояснити, а мій власний досвід тому протирічить. Не думаю я, що навіть попри зміни в програмі сучасних медичних вишів, студенти на першому курсі вивчають психіатрію, тим більше здають заліки. Клінічна психіатрія занадто складна наука для студента, що не має базових знань. А от лекції з основ психології першокурсники могли б слухати, а ще ходити на факультатив або на гурток до запрошеного світила.

Свою книгу автор подає як сучасний любовний роман. Не можу погодитись, бо саме любові я в творі  не побачила, натомість угледіла похіть, одержимість і впертість, які герої сприймають за кохання. А ще - меншовартість героїні.  Чи заради Лавіки Даміль пішов на поступки, чи тому, що виходу іншого у нього не було?  І чи може жінка, яка знає собі ціну, пробачити знущання, яким її піддали в родині чоловіка з його вільної чи невільної згоди? На мою думку цей роман швидше триллер, тому що весь час тримає читача в напрузі. А ще, читаючи його, я вкотре пожалкувала, що на Букнеті, в переліку, немає такого жанру, як психологічна драма.  

Вікових обмежень роман не має, гадаю, він буде цікавим широкому колу читачів,  починаючи зі старшого підліткового віку. Не виключаю, що хтось може побачити в ньому зовсім не те, на що звернула увагу я. Але з хорошими творами так і буває, вони можуть мати багато трактувань. Мені, разом з автором книги, було б цікаво послухати їх. Тож читайте, коментуйте і не забувайте ставити вподобайки, бо книга того варта.

Бажаю Наталії Савіновій подальших успіхів у творчості.

***

Цей текст поповнив збірку рецензій у мене на сторінці. Запрошую всіх зацікавлених переглянути її.

Книгу РЕЦЕНЗІЇ читати ТУТ 

***

P.S. Про обіцяних на осінь драконів я пам’ятаю. Значна частина тексту вже готова і я продовжую працювати  над книгою, хоч і уповільнила темп останнім часом, бо моя допомога знадобилася родині. Новий роман вже має назву і обкладинку, незабаром я представлю її вам. А поки  запрошую всіх, хто не встиг побувати в моєму драконячому світі, до читання попередніх книг циклу:

СЕСТРА-ХОДЖАТКА ТА ЗНАЙДА-ДРАКОН читати ТУТ

РОЗКЛАДИ ДРАКОНЯЧОГО КОХАННЯ читати ТУТ

Сподіваюсь на вашу увагу, коментарі і вподобайки, які нададуть мені нової наснаги до творчості.