– Привіт! – тихо каже  чоловік, який сниться мені щоночі. Лиш до нього так нестримно лине моя душа. І ось, нарешті, після довготривалої розлуки – він поруч. Між нами  тільки  лічені сантиметри, а я не маю права торкнутись навіть його долоні чи щоки, бо мій коханий одразу все зрозуміє. А серце нестримно лине до нього. Блукаю очима рідним обличчям, торкаюсь поглядом. Ледь стримуюся, аби не вп'ястися в ті неймовірно манливі губи губами.  Його глибочезні карі очиська наповнені болем, але пелена вразливої ніжності все ж прорізається крізь той нестерпний біль на поверхню. Коханий огортає мене таким лагідним поглядом. Неможливо це витримати. Зараз зомлію. Знаю, бачу – він мені все пробачив і хоче до мене – торкнутись долонею, пригорнутися, обійняти, поцілувати, лине душею. Ох, Станіславе! Як багато я маю тобі сказати...  Однак, ледь чутно вимовляю йому у відповідь лиш коротке: – Привіт! ... – Я приїхав, як ти просила, Валю. Як ти? – заколисує його голос.