Декілька фрагментів глав "Ніколи разом"

Привіт всім. Я знову вам представляю ще декілька фрагментів з книги у співавторстві з Вікторією Лукашук "Ніколи разом".

Анотація книги: 

Діана: У мене була мрія приїхати в Київ, вчитися у престижному ВНЗ і все це здійснилось завдяки моїм старанням. Та те, що мене чекало в столиці я й подумати не могла.
Давид: Життя у сина бізнесмена таке безтурботнє, навіть коли вчишся у гімназії. Коли ж навчання закінчилось. Я маю вчитись далі, бо так вирішив мій батько. І що ж на мене чекало в тому інституті я й в страшному сні уявити не міг.

Оновлення будуть у понеділок, середу та п'ятницю о 8:00 за Київським часом

Фрагменти глав:  

— І яке ж перше враження у тебе від Києва?

— Спочатку було негативне.

— Чому це?

— Як тільки вийшла з території вокзалу, то зіштовхнулась з якимось парубком. Зустріла, вбила б його. Він навіть не вибачився. Просто мугикнув, що приймає мої вибачення та й на цьому все. Навіть не помітила як він виглядає — я згадав, що з кимось зіштовхнувся, коли біг до автівки Зорі.

— Я теж зіштовхнувся з якоюсь дівчиною. Й досі пам’ятаю її фразу “Ой, Леле, пробачте”... така не звична просто була.

— Так це був ти?! — Діана подивилась на мене здивовано. Я подивився на дівчину та оторопів. Невже це я з нею зіштовхнувся? Серйозно?

— Ем... схоже, що так. Хочеш вбий мене — я встав з лавки та розпрямив руки в обидві сторони. Діана почала сміятися.

— Ні. Сядь. Термін вже вийшов... Тим більше ти мені двічі допоміг. За що я можу тобі тільки подякувати.

— Тобто я пробачений? — запитав я та сів на лавку.

— Айно. А у тебе є друзі? — перевела тему Діана.

— Є. Найкраща подруга, Зоряна. Ми з нею давно дружимо...

****

Телефон знов засяяв, і я помітила нагадування, яке поставила для себе. Чомусь. 

“Давид. Проєкт”. 

Що б це могло значити зараз мене не хвилювало, бо макітра була здатна вибухнути від найменшої думки. Минуло рівно два тижні від того моменту, як ми доволі мило поспілкувалися із Загороднім. Я не мала раніше друзів, тому, можна сказати, чіпляюся майже за кожного можливого товариша. Напевно, з Давидом ми б також добряче подружилися. Звичайно, якби не цей погляд Назара. 

Викладач рукою покликав Загороднього, і той хутенько підійшов до дошки, виглядаючи цілком спокійно та впевнено. Це був не той Давид, якого я зустріла в класі першого дня навчання. І не той, з яким сварилася увесь час. А той, з яким я просто базікала, дивлячись, як сідає сонце за обрій. 

Парубок розповів свою доповідь, навіть не дивлячись на прописаний текст, що містився в гарненькій теці. Цю тему він вивчив на відмінно. Тож почесавши своє підборіддя, викладач зняв окуляри та обвів поглядом клас. Усі застигли чекаючи оцінки Давида. 

Назар лукаво посміхнувся та заховав свій погляд у стосі книжок на столі. Чомусь, мені не припав до душі його сьогоднішній настрій. 

— І що ж тобі поставлять, сину багатія? — тихенько прошепотів до себе. 

****

Ми підійшли до гуртожитку. Побачивши, що біля входу стоїть той самий друг Діани, ми зупинились, бо цей хлопець сам до нас підійшов.

— Ти знову до Діани лізеш?!

— Я до неї навіть пальцем не доторкнувся. А, що ти за неї так тремтиш?

— Я її друг.

— Який закоханий у неї по вуха — додав я. Діана зніяковівши подивилась на мене та на Величка.

— Може досить про мене говорити?! Я взагалі-то вас чую! — Величко наче не почув її фрази тому знову налетів на мене зі своїми словами про Діану. А мені все ж вдалось перевести тему, бо бачив як на всі ці слова реагує однокурсниця.

— До речі, поверни мені мою роботу. Завтра, щоб вона була у мене!

— Я нічого не збираюсь тобі повертати, сине, багатія!

Мене ці слова не аби як зачепили, тому я налетів на нього та й він не проти був мене вдарити.

****

Нарешті добігши до Політехнічного парку, я помітила… нікого. На лаві лежали підручники з англійської мови та якісь примірники про Британію. Поряд розмістилися декілька стаканів з-під кави та один блокнот, в якому вже були якісь нотатки. Я прочитала першу: 

“Прийти об другій годині”.

Тіло покрилося сиротами, а рука миттю опинилась в кишені джинсів. 

— Четверта година…, — прошепотіла до себе, та враз застигла, не знаючи що й сказати. 

Позаду стояв Давид, склавши руки на грудях. Він дивився прямісінько в мою спину, намагаючись просвердлити її своїм поглядом. Я хотіла щось сказати, але не змогла, бо парубок враз перервав усі можливі думки та виправдання: 

— Четверта година… саме так, пані Діано Лашкевич, — відказав він, поглянувши на годинник. — І наш проєкт, як стояв, так і стоїть на місці. 

Моє волосся потроху підіймав вітер. Я застигла, не в змозі щось відповісти. Натомість Давид сів на лаву та запросив мене зробити те ж саме. Я зрозуміла, що від розмови точно не втечу… Трясця… 

Запрошую до читання нашої книги. Будемо раді бачити вас серед своїх читачів. Всім гарного та мирного дня.