Напиши твір #останній_день_на_землі 

Біжу по сходах зі свого першого поверху до останнього двадцять сьомого. Я не в силах впоратися з емоціями. Я не розумію від чого задихаюся - від паніки чи від того, що вже подолав половину шляху за кілька хвилин. 

Цей день пішов до біса тої самої миті, як я прокинувся. Та я взагалі не те, що прокидатися, а і жити не хотів. Відкривши очі, я просто лежав і витріщався у стелю, не в силах підняти свою дупу з дивану. Новий довбаний день, абсолютно подібний до попередніх. За вікном все сіре, іде дощ, тарабанить важкими краплями по вікну і я був би цим раздратований, якби мене загалом хоча б щось в тому житті бентежило. Нащо я ще є в цьому світі? Який сенс далі продовжувати ці страждання? Вже котрий день поспіль, я не можу змусити себе зробити елементарні речі такі, як, наприклад, сходити в душ, поїсти, одягнутися, хоча б трохи попрацювати. Якщо підсумувати, мене вже давно не приваблювало життя. Так я і провів би на дивані увесь день, повільно розкладаючись, наче живий мрець, аби не отримав дзвінок від старого друга. Погані новини... До біса погані... З божевільною тахікардією я вскочив з дивана, забувши свої тяжкі думки. Ні, не так, замінивши одні тяжкі думки іншими. Швидко вдягнувшись, я миттю побіг сходами на дах. Хотілося дихати, хотілося ще більше повітря, хотілося... Летючи сходами вгору з неймовірною для себе швидкістю, я відчув нестерпний біль в ногах, відсутність будь-якого фізичного навантаження давалося взнаки. Залишився один проліт. Я вже бачу ті, так бажані двері. Вони ніби портал у світ, якого більше не існує. Я натискаю на ручку, в надії на солодку самотність наодинці з цим грьобаним світом. Двері відчиняються і я осліплений темрявою під’їзду з розгону вилітаю на дах, жадібно вдихаючи повітря. Легені пече, серце виривається з грудей, в очах потемнішало. Мої очі поступово звикають до денного світла і на самому краю я помічаю невеличку згорблені фігурку, чи то дитячу, чи то дівочу. Вона обхватила свої маленькі колінця руками, а зачувши моє тяжке дихання обернулася до мене обличчям. Було в ній щось космічне, інопланетне. Вона мала величезні блакитні очі, парцеляново-бліду шкіру, кирпатий носик, а все її обличчя було усипане ластовинням. Вона була одягнута у смішні, піжамні, пухнасті штани з упоротими єдинорогами і таку ж саму смішну, білу, пухнасту кофту з пришитими вухами і рогом, капці також були пухнастими, але вже з кролячими вушками. Важко було сказати, дивлячись на неї, скільки їй років. Дивачка та й годі. Сидить чогось на краю даху у піжамі під дощем. Вона здивовано і зацікавлено на мене дивилася, ніби очікуючи чогось. Я зніяковів. 

— Хм... цей... не думав, що тут хтось є. Вибач... не знаю, що я тут роблю. В тебе все ок? —мені на мить здалося, що, можливо, вона задумала, щось не те. 

— Привіт! Звісно, я в нормі. — її голос був м’яким, а вимова плавною, дещо повільною, ніби стомленою. В її погляді заграли бісики. 

— Тоді не буду заважати тобі, я піду...— я не розумів її піднесеного настрою і  мені вже хотілося якнайшвидше прибратися звідти. 

— Та ні, лишайся. Чогось же ти сюди так спішив, що ледь не задихнувся. — вона посміхнулася до мене настільки привітною усмішкою, що куточки мого рота мимоволі здригнулися в усмішці. — Сідай поряд. 

Дівчина трохи посунулася, ніби сиділа не на просторому даху, а на невеличкій лавці і жестом вказала на місце поруч. Я не знав, куди мені далі подітися, що мені далі робити. Я знав, що скоро все скінчиться для мене, для неї, та і для всього світу. Тому я вирішив, що ця дивачка не найгірша компанія в останні миті життя і всівся поряд із нею. Я простягнув до дівчини руку: 

— Я Алекс. 

— Маша, але всі звуть мене Муся. — її обличчя знову засяяло теплою усмішкою і в моїй руці опинилися тоненькі, майже прозорі пальчики. За мить вона вже дивилася перед собою, а усмішка так лишилася в неї на обличчі. 

— Ти чого? — мене бентежив її гарний настрій, може вона під кайфом? 

— А ти, що не бачиш? Дивний ти...— Муся сміючись, взяла моє лице в свої мініатюрні долоньки і повернула його в напрямку горизонту, — Що ти бачиш? 

— Світ в якого не має шансів... —  я відповів їй так, як є. Я не розумів її веселощів. 

Муся здивовано блимнула своїми небесно-блакитними очима, знову повернулася до горизонту і фиркнула: 

— Якось ти не уважно дивишся. Ось там я бачу, як сонце визирає з-за хмар і, що незабаром дощ скінчиться. Але і сам дощ прекрасний, ти помітив, що він достатньо теплий? Та і взагалі не дивлячись на погоду, наскільки на вулиці зараз комфортно... — я кивнув, Муся була права, не зважаючи на те, що моя футболка була вже наскрізь мокрою, я не ловив дрижаків від холоду. Дивно було, що вона не відчувала задухи у своїй теплій піжамі. Я дивився на горизонт, а бачачи мою згоду Муся продовжила, — А туди глянь, бачиш яке в тій стороні чорне небо і як воно гарно підсвічується блискавкою? 

Небо і дійсно було гарним, місцями сірувато-похмурим, місцями вже ясно-блакитним, а місцями майже чорним . Тяжкі грозові хмари сунули на сусіднє місто, відступаючи від нашого. За блискавкою десь вдалечині слідував грім. Я вдихнув на повні легені повітря, що пахло озоном і мокрим асфальтом. Не дивлячись на мене Муся щебетала, як пташечка далі: 

— А оно, подивись, діти у дворі калюжі міряють. Диви, вони вже вміють радіти буть чому, навіть коли все, здається, погано. А з нашої висоти вони, ніби мурашки, метушаться там собі, бігають, радіють. 

Я спостерігав то за Мусею, то за дітьми, вона і знову була права. Щось мені в цій дівчині не давало спокою. Мене роздратовував її безкінечний оптимізм, та вона так щиро, по дитячому всьому раділа, що я не міг тому не піддатися. Дощ вже скінчився і на небі, крізь хмари засяяло сонце. Погода насправді була чудовою. 

— Слухай, твої батьки знають, де ти? Вони напевно хвилюються там. 

Муся махнула рукою: 

— Вони завжди хвилюються за мене, звичайна справа для моїх батьків. Але, як в таку погоду не насолодитися теплом осіннього сонечка і незвичною теплотою дощику? Можливо це тепло останнє... А подивись он там уже на деревах листя почервоніло, а ті ще зелені. Природа найкращий художник. Незрівнянна краса. А як пташки радіючи сонечку гарно виспівують... 

Дівчина неабияк захоплено все описувала, що я збагнув одну важливу річ — я так давно не дивися навкруги, я навіть не пам’ятаю, коли я останній раз виходив з дому. А зараз сидячи на даху, я бачив все місто, ніби на долоні, я відчував подих вітру, ласкаве проміння сонця, чув співи птахів і радісний сміх дітей. Та все ж таки я відчував, що з нею щось не так. Муся все так само посміхаючись, сиділа направляючи лице до сонця, ніби котик. Я тяжко зітхнув. Відчувши лоскотіння і перевівши погляд на свої пальці, я побачив, як в волосках на пальцях заплутався малесенький червоний жучок з чорними плямками на спині. Я підніс руку ближче до очей, щоб краще роздивитися і я зрозумів... До мене нарешті дійшло, що було не так. 

— Ой, яке гарнюнє сонечко, я думала їх вже в такий час нема! Звідки ти тут, гарнюню? — Муся майже носом притулилася до моєї руки розглядаючи малюка на моєму пальці, а в мене видалася можливість поближче глянути на неї. Вона обережно підставила пальчик, сонечко перемандрувало до неї і з її пальчика воно полетіло геть. Муся, ніби заворожено спостерігала за малесеньким жучком, проводжаючи його стомленою усмішкою. 

Я не знав, як сформулювати і задати це питання. До мене поступово доходила інформація, тяжким грузом осідаючи на серці. Тепер я зрозумів, чому вона здалася мені космічним створінням. Повна відсутність вій і брів на її обличчі. Порив вітру скинув з неї капюшона, і виявилося, що й на голові жодного волоску не має. А те, що мені на перший погляд здавалося ластовинням, виявилося алергією. Я вже таке бачив. Мене різко накрило відчуття дежавю.  Побачивши в моїх очах занепокоєння, Муся дивилася на мене, очікуючи на запитання, яке я не міг наважитися задати. Боже, це ж очевидно. Як я одразу цього не зрозумів?! Я намагався сковтнути ком, який засів у мене в горлі. 

— Мусь... я... цей... вибач, що питаю... давно ти хворієш? — це все, що я зміг із себе видавити. 

— Скільки себе пам’ятаю... — тільки і пробурмотіла Муся, — а ти давно вирішив піти з життя? 

Її питання застало мене зненацька. Як вона це зрозуміла? Діватися було нікуди і я відповів: 

— Ще три місяці назад... Але так і не наважився... А що видно по мені? 

— Так, по очах одразу зрозуміла, з перших хвилин, як тебе побачила. 

— А от я не одразу догнав про тебе... Тебе можуть вилікувати? — я побачив, що мої питання її не скільки не бентежать. Про себе мені зовсім не хотілося балакати. А от доля цієї життєрадісної дівчини тепер мене неабияк хвилювала. 

— Ні. Четверта стадія. Метастази вже усюди, а після останньої хімії вони тільки збільшилися...  Вона відвернулася від мене, направивши свій погляд на небо. Тоді на даху, в останні миті цього світу, сиділи ми, двоє людей, один з яких не бачив сенсу продовжувати і хотів піти з життя добровільно, а друга зі всією спрагою хапалася за життя, але була смертельно хворою. Ми зачудовано гляділи на веселку, яка розрізала небо. 

—  Чому? — Муся дивилася на мене своїми великими блакитними очима, очікуючи на відповідь, ніби зазираючи прямісінько в душу. Я одразу зрозумів, що вона має на увазі. Назад шляху вже не має, час сповіді невблаганно наближався. Я скуйовдив волосся, ніби намагаючись привести думки до ладу. Набравши повітря в легені, я дозволив своїм думкам вийти назовні. 

— Все почалося, коли мені було п’ять років. Спочатку батько нас покинув. Ця подія, ще тоді мене надломила. Моя мама повинна була тяжко працювати, аби мене хоча б прогодувати і ми мали яке-не-яке житло. Через це я повинен був лишатися зі старим дідом, хтось же повинен був дивитися за мною малим, але сталося не так, як гадалося. Діду було байдуже, бо позаливаючи очі горілкою з позаранку, він спав без тями, а я був покинутий сам на себе. А через рік дід помер і я тоді цілий день провів з трупом в квартирі. А я з шести років лишався сам удома. Сам ходив до школи і повертався додому, прибирав і готував їжу, робив домашнє завдання, чекаючи маму читав книжки. Ми кілька років ледь зводили кінці з кінцями, іноді бувало й таке, що і їсти було нічого. Але якось ми дотягнули до моїх чотирнадцяти років, мене взяв на роботу у підмайстри мамин знайомий, зранку я навчався в школі, а після йшов на роботу. А повертаючись пізно увечері додому, я всідався робити домашку. Школу було закінчити геть важко, через такий ритм життя, я не висипався, успішність моя погіршувалася, друзів у мене не було. Про універ годі було й мріяти. А далі між трьома роботами, я проходив всілякі безкоштовні курси з ІТ, коли вдавалося, щось накопичувати, то і платні курси брав. Так і здобув освіту. А потім мені і роботу гідну вдалося знайти. Йшли роки і я зміг заробити  нам з мамою на нормальні квартиру і на машину, мама могла вже не працювати, грошей вистачало і на те, щоб жити і на те, щоб відкласти. Нарешті ми могли не перейматися за відсутність грошей і їжі. Але сталася інша біда...  Рік тому у мами виявили рак шлунку. Накопичених коштів вистачило на операцію, а працюючи наднормово, беручись за будь-яку роботу, я міг покривати всі необхідні курси хіміотерапії, мама добре реагувала на лікування і ніби життя знову почало налагоджуватися, наступала ремісія, а я на всякий випадок так і продовжував працювати наднормово, щоб мати змогу відкласти трохи більше грошей. А пів року назад, у нас на роботі стався дедлайн, я і так до того недосипав, а тут ще й всі терміни піджимали, і я кілька ночей поспіль не спав взагалі... Тоді я їхав з роботи стомлений і погано себе почуваючи, нестерпно боліла голова, я відчував нудоту, в очах двоїлося. Коли стало зовсім кепсько, я вже з’їжджав на узбіччя, але втратив свідомість. Коли прийшов до тями, я вже був у лікарні, виявилося, що в мої тридцять років в мене стався мікроінсульт, і тільки, напевне завдяки чуду, після ДТП я мав тільки перелом руки і кілька синців. А от пасажирам автівки в яку я влетів не повезло... п‘ятирічне дівча з мамою загинули на місці... Чому вони!? Чому не я!? — ридання вирвалося з моїх грудей, але я продовжив, — спочатку родичі загиблих, мали на меті мене посадити, вважаючи, що тоді я був за кермом бухим, я знав свою провину, я був з ними згодним, хоч я і не пив, але ж стомлений всівся в машину і поїхав. Але дізнавшись про мікроінсульт, вони відступили, прийшли до мене до лікарні і сказали, що претензій не мають, вони пробачають... І що Бог мене судитиме. Та я сам себе пробачити не міг. Останньою краплиною стала мамина смерть, від стресу, який вона пережила, рак почав розвиватися стрімко. І три місяці назад вона померла. Я кілька разів намагався піти з життя, але я грьобане сцикло!!! От і вся історія... 

Сльози лилися з очей, я нарешті зміг виговоритися, а на душі стало трохи ліпше. Муся уважно слухала мене і ні разу не перебила. Її очі також були зволожені сльозами. Вона возюкала пальчиком в калюжці поряд із собою. Було видно, що її вразила моя історія. Коли вона почала говорити, її голос тремтів: 

— Мені так шкода... Правда. Мені дуже шкода, що в тебе склалося настільки тяжке життя. Стільки трагічних збігів обставин... Але чомусь же ти вижив, отже ти ще можеш зробити світ кращим. Віднайди свою місію... — дівчина, яка все своє свідоме буття вела боротьбу зі страшною хворобою, і яку майже програла, вважала, що тяжко було саме мені. Оце так іронія... Тим часом вона продовжувала, — Так склалася доля. Кожен проживає рівно стільки, скільки йому відміряно. Лікарі були впевнені, що я не доживу і до шістнадцяти, а вчора мені виповнилося дев’ятнадцять. Це диво, кажуть. А може і справді диво, мене ще з малечку атакували одразу два раки - печінки і кишківника, я пережила незліченну кількість операцій, продовжую жити без кількох необхідних органів, скільки було хіміотерапій вже і не знаю, збилася з рахунку. Бували і ремісії, бувало рак повертався, а бувало, що ці дві потвори атакували мене по черзі. Але життя прекрасне, подивися навкруги, навчися помічати маленькі дрібнички, бо з маленьких завжди можна скласти, щось більше. Якщо я не буду дивитися навколо себе, не буду помічати ті маленькі чудеса, що кожної хвилини, кожної секунди трапляються, я буду бачити тільки біль, нестерпний біль, який вже не вгамовують жодні ліки. Це буде кінцем, крапкою мого життя. А мені ще так хочеться жити, хоча  я і дуже від того втомилася... Та і лишилося вже недовго.... 

Муся права, до  біса права... До мене дійшло все, що вона хотіла до мене донести.  Я ще і досі мав відчуття провини перед загиблими і їх сім’єю, але є в її словах зерно правди. Вона має рацію стверджуючи, що життя прекрасне. Чому доля звела нас разом на цьому даху, тільки зараз? Чому не раніше? Тоді я мав би шанс пожити трохи приносячи хоч якусь користь, хоч трохи дійсно пожити те недовге життя, що лишилося. 

— Слухай, я мав раніше розповісти тобі причину, чому я тут опинився на даху... — я наважився на ці тяжкі слова, бо Муся мала право наостанок попрощатися і побути з батьками, а не з якимось лівим чуваком. Ще трохи часу на те лишилося. Сонце вже опускалося за горизонт в клубчасті хмари, небо залилося рожевою фарбою. Неперевершеної краси останній захід сонця. Ніби планета відчувала, що це її останні миті і вирішила на прощання порадувати, паразитів, що на ній оселилися. Ми з Мусею насолоджувалися цією миттю, поки я в голові підбирав підходящі слова. На даху тепер було дві людини, які спрагло хотіли жити. Необхідні слова так і не знайшлися, тому я просто вирішив казати так як є. 

— Перед тим, як я сюди піднявся, мені зателефонував старий друг. І я дізнався те чого не мав дізнаватися. Муся, я біг сюди, тому що хотів ще трохи побути з цим світом на одинці в останнє. Попрощатися, якщо можна так сказати. Якби не ти, я би зрадістю прийняв цю долю, так і не побачивши, що втрачаю. Мій друг, він дуже серйозний хакер, повідомив мені геть погані для нас усіх новини. Він взламав урядові сайти і дізнався, що кілька диктаторів ворожих країн не знайшли спільної мови, почали погрожувати одне одному ядеркою і... тепер будуть нанесені масові ядерні удари по всьому світу, відомий точний час, це трапиться через п’ятнадцять хвилин. І про це ніде не будуть сповіщати. Влада нас кинула. Інформація стовідсоткова. Це кінець. Ти маєш шанс побути трохи з батьками і попрощатися з ними. Я знаю, що це важко прийняти і навіть повірити в це... 

— Я вірю... — Муся вперше за всю нашу розмову перебила мене, — я вірю тобі. Послухай, хоч я ще хочу пожити, але до смерті я вже давно готова. Бо це було питанням часу. І з батьками я встигла попрощатися, в моєму стані ніколи не знаєш, коли ця мить настане і тому ми це зробили заздалегідь. Нехай для них це буде солодкою невідомістю. Нехай вони проживуть цю мить не в переживаннях, а в спокої і в надії на світле майбутнє. І я не втрачу можливості побачити все на власні очі. Я хочу, щоб мій кінець був сповнений спецефектів! — і вона заразливо захихікала. 

Мене неймовірно вражав розум і сила, цієї худенької, тендітної дівчини. Я був щасливий від того, що Муся відкрила мені очі на цей світ. Я все своє паскудне життя прожив не піднімаючи очей довкола, мене цьому ніхто не навчив і саме тому я бачив в ньому все тільки поганим, саме тому воно було настільки паскудним. 

— Дякую тобі... — здавлено вимовив я. Муся нічого не відповіла, а тільки всміхнулася до мене своєю чарівною теплою посмішкою і похлопала мене по плечі. 

Ми не дивилися на годинника, очікуючи гіршого. Ми смакували цей останній захід сонця, вдихаючи в себе цю захоплюючу мить, поглинаючи її, розчинячись в ній. Ми мовчали і більше не проронили ні слова. Не хотіли порушувати тей спокій, що панував у повітрі. Люди йшли заклопотані з роботи. Хтось вигулював на ніч песиків. Закохані парочки прогулюючись милувалися красою навкруги. Діти, ще досі реготали вовтузячись у калюжах на дитячому майданчику. У будинках навпроти і ті, що були подалі починало загорятися світло. Машини вдалечині світилися стопами у заторі. Ще далі проїхав трамвай набитий людьми. Ніби звичайний вечір. Життя кипіло.  Воно навіть і не думало зупинятися. Ніби завтра ще буде. Ніби майбутнє буде. Але за мить планета очиститься від  хвороби під назвою “людство” назавжди.  

 На горизонті, у різних точках, небо засяяло яскравим світлом. Дійсно ми зникнемо  із вражаючими спецефектами... 

Дмухнув сильний гарячий вітер. Під ударною хвилею умить розбивалося скло. Повітря стало розплавленим від вогняної хмари, що розносилася все далі. Десь більші, десь навіть гігантський, а десь менші повиростали ядерні гриби. Все навколо горіло і плавилося 

На даху більше нікого не було, залишилися тільки дві сидячі тіні, які трималися за руки. 

Планета побуде деякий час спустошеною і почнеться все заново, новий цикл. І знову будуть люди на цій землі...