Я зіграю на руїнах нашого світу…

Коли я зрозумію, що нашому світу настав кінець, я знайду піаніно. Таке велике і чорне, на якому грали найкращі люди нашого світу. Я сяду біля нього і почну тиснути на клавіші, вкладаючи туди всі свої емоції, які будуть вирувати в той день в мені. Це буде момент, коли всі мої страхи, надії, розчарування і мрії зіллються в одну мелодію, яка буде відлунювати серед зруйнованих вулиць.

Я ніколи не грала на музичних інструментах раніше. Тому, скоріше за все, це буде ще та какофонія, від якої у перехожих піде кров з вух. Хтось із них, можливо, навіть захоче мене застрелити, але зіграти на піаніно завжди було моєю мрією. В дитинстві я навіть записалася до музичної школи. Щоправда, ходила туди недовго. Лише 2 чи 3 заняття. Вже навіть не пам’ятаю, що саме мені тоді могло не сподобатись. Просто в якусь мить мій дитячий мозок вирішив, що не хоче йти на наступне заняття.

В більш свідомому віці я почала жалкувати про це. Будучи підлітком, я з захопленням дивилася концерти і уявляла, що це я сиджу там, за піаніно. Якби ж тільки тоді біля мене був хтось, хто змусив би мене продовжити займатися музикою…

Але мені залишалося лише уявляти, як мої пальці ковзають по клавішах, створюючи чарівні мелодії, які зачаровують слухачів. Реальність була іншою. Я залишила свою мрію на довгі роки...

Та одного дня я все ж сяду за піаніно. І не буде мені соромно, і боятися буде нічого, бо це буде останній наш день на цій планеті. Саме йому я присвячу своє найкраще і водночас своє найгірше творіння. Я буду грати на руїнах нашого світу так, як ще не грав ніхто. Моя музика буде відлунювати в порожніх будівлях, піднімаючись до неба, як останній крик людства. І в цей момент я відчую, що нарешті здійснила свою мрію, навіть якщо це буде останній день мого існування…

Та все ж я зможу нарешті зітхнути з полегшенням…

Я буду знати: я зробила це…

#останній_день_на_Землі