– Алло, – белькочу крізь сон.

– Привіт, сонечко! Ти спала? – лине зі слухавки.

– Нііі… так, – протираю очі. Не розумію котра година. Дивлюсь на екран телефона. Восьма вечора. – Привіт, коханий! Ти вже вдома?

– Так, Валю. Вибач, що розбудив! Я не подумав… Але ж ти просила! – мить замішання наче вічність. – Звітую! Приїхав, повечеряв, розклав речі, прийняв душ. Сиджу у спальні на ліжку й гортаю наші фотки. Ти як?

– Сумно і холодно мені без тебе, коханий, – перевертаюсь на спину та щільніше закутуюсь ковдрою, заправляю під себе з боків.

– І мені ніяково. Я вже так звик до твого тепла, запаху, як ти лоскотала мене, пальцями торкалася торса, пупка, як… Валю, мені вже так бракує тебе, – хриплий баритон звучить незвично низько, протяжно. – Я кохаю тебе, Валю, дуже кохаю!

– І я тебе, Стасе! – боже скільки всього я хочу йому сказати, а спромагаюсь тільки на це. Вся на емоціях і не можу зібрати думки докупи. Але, здається йому цього достатньо, як і мені достатньо його «КОХАЮ, ДУЖЕ КОХАЮ!» Бо в тих словах ВСЕ!

– Валю, сонечко, я хочу бачити твої очі, – Станіслав перемикається на відеодзвінок. Бачу його на екрані смартфона. Красивий, розкішний і так далеко! Лежить на своєму шикарному ліжку, спираючись спиною на подушки з голим торсом. Трохи втомлений, розморений після ванни, але ж який гарний. А я така сонна, але ж я обіцяла…

Потягуюсь, ще раз протираю очі, підкладаю ще одну подушку й піднімаюся вище. Переконана, що виглядаю кумедно з розпатланим волоссям, рожеві щічки від сну… Смішна і сонна. Та, попри це, переходжу на відеодзвінок на прохання Стаса.

Посміхнувся і завмер. Розглядає чи що? Офігіваю. Мій коханий з такою ніжністю дивиться на мене, що від того погляду можна з'їхати з глузду, і байдуже те моє розпатлане волосся і прим’яті подушкою рожеві щоки. А до вух доноситься:

– Ну, привіт, мій коханий сонько!

– Привіт, любий, – задоволено потягуюсь. І ми довго-довго спілкуємось. Нам є про що поговорити. У нас стільки спільного…