Дощ за вікном, а між ними романтика

Вітаю, любі читачі і читачки!

Не знаю, як у вас, а в нас задощило. Згадала, що дощ супроводжує багато романтичних моментів у моїх книгах, продовжую обрати уривок на свій смак і почитати в осінні дощові дні❤️

#1❤️

— А твої штани не мокрі? — кивнув Тадей, зауваживши, що Гаїна залишила на собі трохи одягу.

— Ні, штани не змокли, — прошепотіла, ставши навпроти.

Трішки прибрехала. Надягла їх, бо засоромилась вийти до нього лише в самій сорочці, хай вона й була їй до колін.

— Шкода.

Між ними було пів кроку. Гаїна зупинилась настільки близько, наскільки наважилась. Звела на Тадея очі й заправила за вухо волосся. Зазирнувши у темну синяву, прочитала в ній про те, що має трапитись. Зрештою, розуміла, до чого йде. Повітря було таким наелектризованим, що, здавалося, от-от спалахне.

— Спочатку я тобі маю дещо сказати, — важко ковтнув він. Дивився так, що не мала сумніву — не горить бажанням розмовляти. — Щодо нашого шлюбу з Діаною.

— Не треба. Будь ласка, не хочу зараз про неї, — слова спурхнули з її вуст швидко, і мимовільний жест їх підтвердив — Гаїна притулила пальці до губ Тадея. Знітилась одразу ж. — Ой, вибач…

Вона хотіла відсмикнути руку, але Тадей спіймав її зап'ястя. Поцілував спітнілу долоньку, перш ніж відпустити.

Що він там хотів їй щойно сказати? Вже й забув. Свідомість, як і вчора, обволік солодкий дурман. Корячись цьому солодкому дурману, Тадей нахилився до таких бажаних маленьких вуст навпроти. Допався до них, як до жаданих ласощів, притулив Гаїну до себе. І впивався, впивався податливістю, м'якістю її тіла. Йому зносило дах від того, як ніжно, але впевнено відповідала вона на поцілунок, а кров нуртувала від того, як тріпотіла в його руках.

Лише через довгі хвилини повільно і нехотя Тадей розірвав цілунок, прошепотів Гаїні в губи єдине слово:

— Ходімо.

І вона пішла з ним без зайвих питань й уточнень. Навіть коли опинилися в його спальні на другому поверсі, не дивувалась, нічого не запитувала.

Сірість за вікнами глибшала, в кімнаті майже панували сутінки. Тадей ввімкнув світло, і тільки це змусило Гаїну заговорити:

— Може, не треба світла?

Читайте книгу тут.

#2❤️

У шибки почав бити дрібнесенький "грибний" дощик. Хмари, з яких він падав, були такими тонкими і малими, що не затуляли ні зір, ні місяця. Крізь незашторене вікно у кімнату лилося місячне світло, й Люба повернулася обличчям до того світла, спиною до свого чоловіка. Спати зовсім не хотіла.

І він теж не спав. Запитав:

— Любиш спати в обіймах?

— В обіймах? — вона розгубилася. — Не знаю. Мабуть.

Ніхто про таке досі її не питав. Ніхто досі не обіймав її уві сні.

— Дозволиш?

Святослав підсунувся ближче, але торкнувся тільки тоді, коли вона погодилась.

У першу мить Люба затамувала подих, чи то боялася дихати, чи то фізично не могла. Його міцні руки обплели її, огорнули, здавалося, всю. Святослав пригорнув її тендітну спинку до своїх широких грудей, поклав свою велику долоню під її груди, а носом зарився у її волосся. Спитав, чи зручно, і вона змогла лише пробелькотіти щось нерозбірливе.

Довгі хвилини вони мовчали, слухали дощ, але не засинали. Заговорив знову він:

— Шкодуєш, що вийшла за мене?

— Ні!

Люба навіть не завагалась. Як можна шкодувати, коли тебе так обіймають? Коли ось він, такий великий і міцний чоловік, гора м'язів, а ти у його руках ніби кришталева ваза — так бережно, так ніжно, але так міцно тримає.

— Любо, я знаю, що зі мною буває важко. Ти повинна казати, якщо я роблю щось не так. Але будь готовою, що я не погоджуся, якщо вважаю, що так буде краще для тебе. Для тебе, для Степанка, для нас.

Слова давалися Святославу важко, бо він зовсім не вмів висловлювати те, що на душі. І Люба це бачила, тому особливо цінувала. Кожна його маленька відвертість ставала тріщинкою на непробивній стіні між ними. Її серце від цих відвертостей пришвидшувалося, а з вуст саме просилося слово:

— Дякую.

Він поцілував її у маківку, і вона наважилася на взаємну відвертість:

— Просто я почуваюся зобов'язаною тобі, коли ти так турбуєшся про мене. Хочеться щось робити і для тебе.

— То роби.

— Що?

Його голос стишився, став трохи хрипким, ніби боязким:

— Дозволь обіймати тебе так щоночі.

Читайте книгу тут.

#3❤️

— Ти серйозно? — вона позадкувала, сміючись. — Зовсім глузд втратив?

— Хіба я міг його зберегти поруч з тобою? — Денис спіймав її зап’ястя, смикнув на себе, так що Мар’яна не встигла й зогледітись, як опинилась у його обіймах. — Ми зобов’язані випробувати на м’якість оцю ведмежу шкуру.

Під їхніми ногами лежав здоровенний білий килим. М’яка довга овчина приємно пестила босі ступні, і Мар’яна замуркотіла від самої фантазії — лежати тут повністю оголеною, мабуть, неймовірно. Особливо, якщо знизу цей килим, а зверху — Денис.

— Здається, це не ведмідь… Точно встигнемо?

Вона посподівалась, що її небажання протистояти фантазії не зробить їм ведмежу послугу. Бо якщо батьки повернуться раніше…

— Постараємось. 

Спочатку геть полетіла його футболка, тоді — її. Джинси, білизна, масивний кулон на довгому ланцюжку, який заважав цілувати її шию… Все — геть.

Килим прийняв у свою м’якість спину Мар’яни, а зверху опинився Денис зі своїми твердими м’язами. Прямо так, як фантазувала.

Якби й хотіла, не змогла б відмовити своїм бажанням, не змогла б протистояти собі, не перервала б поцілунок. Здавалося: зайди зараз у вітальню мама чи тато, навіть це не змусило б зупинитись.

Дощ за вікном помалу тихішав, а існування каміну з полум’ям забулося. Денис став її полум’ям, гарячим до чортиків полум’ям.

Він дихав важко, а вона ловила губами його видихи. Коли ж спускався різкими, швидкими поцілунками, наче боявся не встигнути націлуватись, на її підборіддя, шию, ключиці, Мар’яна не стримувалась, випускала з грудної клітки звуки задоволення, плуталась пальцями у його волоссі, обплітала ногами тісніше.

— Господи, — прошепотіла в момент, коли вже зовсім несила було терпіти наближення Великого вибуху.

— Погана дівчинка, — відповів між важкими вдихами. — Не до того бога звертаєшся. Покараю…

Вона запитала б, якого покарання очікувати, але було не до того. Насолода, що розпливлася артеріями, сягнула усіх клітин тіла, дістала в кожен закуток, змусила знерухоміти і замовкнути. Дихання поверталося повільно, серцебиття внормовувалося неохоче, а м’язи застигли, так що не вдавалось розплести обійми. 

— А як треба… звертатися… до божества з Олімпу? — відкарбувала по слову, назбиравши у грудях достатньо сили для вдихів і слів. 

— Гм, не думав про це, — Денис відхилився нехотя, ліг поруч. — Можна просто — сонцесяйний, неперевершений, найпрекрасніший із богів, володарю мого життя і серця Діонісе.

— А скоротити якось не можна?

Вона всміхнулась і повернула голову, дивилася на його спокійний профіль.

— Тобі єдиній дозволяю звертатись простіше. Кажи “повелителю”, і все.

— Повелителю і все, як гадаєш, у нас є ще кілька хвилин віддихатись?

Читайте книгу тут.

#4❤️

— Зябко. Треба твій одяг висушити.

Своїми гарними пальцями він вправно розводив вогонь, а я сиділа на дивані і прислухалась, як починають потріскувати поліна. Пічка була зовсім такою, як у мого діда, такою ж, як п’єци в старих австрійських будинках Львова (тільки у львівських спалюють газ, а в сільських — дрова). Прямокутний паралелепіпед завширшки метр і заввишки близько двох — ось, який вигляд вона мала. Квадратні коричневі кахлі з візерунками, якими була облицьована пічка, напрочуд личили до обстановки: диван, стіл, два стільці й тумбочка, на якій стояв телевізор, — усі меблі мали такий самий темний коричневий колір. Кімната здавалася візуально меншою і затишнішою, вона наче була спроєктована навмисне для таких моментів — щоб ховатися від зливи, грітися біля вогню, пити теплий чай.

Ніл приніс чай, який смакував м’ятою і ще якимись травами. От терпіти не можу м’ятний чай, але навіть якби він мені дусту приніс, пила б із насолодою. Такі страшні речі робить почуття, яке щойно вилупилося з серця.

— Попий, тобі треба зігрітись. І пригощайся.

Він розвісив мій мокрий одяг на пічці й теж сів пити чай зі свіжими булочками, які напекла та сама колишня сільська медсестра.

Дощ тарабанив у шибки. Темні хмари зашторили небо, у вікна майже не проникало денне світло, а кімната поринула в напівсутінки. Світліше ставало, коли небом пролітала блискавка. Вона на мить осяювала гілки яблуньки, що росла якраз за вікном, і наші з Нілом обличчя.

Ми мовчали. Гуркоту грому й потріскування дров у грубці було достатньо. На стіні в коричневій рамі висів старий годинник, який можна було б назвати вінтажем або мотлохом, і теж секундною стрілкою намагався вставити словечко в ці звуки. Він наче підказав Нілу запитання:

— Ти мобільний узяла? Треба зателефонувати твоїм діду й бабі, сказати, що ти в безпеці, бо хвилюватимуться.

Я навмисне не брала мобільний телефон з собою до лісу, щоб бути недосяжною для всіх, крім Ніла.

— Не взяла.

Читайте книгу тут.

#5❤️

У спальні було темно. Ксеня стояла обличчям до вікна і чекала тої самої невідворотності. Кволе світло єдиного вуличного ліхтаря ледве пробивалося крізь завісу дощу, освітлюючи краплі, що стікали шибками. 

Гордій став позаду і пригорнув Ксеню, дотягнувся до ґудзиків на її сорочці і почав їх повільно розстібати.

У темряві Ксені було не так страшно поруч з ним, як при світлі, хоч мало б бути навпаки. Може, все через те, що вона не бачила його пекучого погляду і незворушного виразу обличчя, лише відчувала дотики, які викликали сиріт задоволення, а не страху. Іноді мимоволі покладаєшся на дотикові рецептори, а не на зір.

Вона затамувала подих, слухаючи його важке дихання. Він нахилився до її вушка, обсипав дрібними поцілунками вушну раковину по периметру — зверху вниз, прикусив мочку, ковзнувши зубами по дрібній дешевій сережці.

— Не стримуй себе, — швидше наказав, ніж попросив. 

Ксеня видихнула гучно, ніби за ті короткі миті, що він її пестив, назбирала у легенях тонни повітря.

Її фланелева сорочка у клітинку полетіла на підлогу. Чи то в кімнаті було ввімкнене опалення, чи то від Гордія йшов такий жар, але Ксеня, попри очікування, не відчувала холоду. Навпаки, тілом розповзалося приємне тепло.

Читайте книгу тут.

ЗАМОВИТИ ДРУКОВАНУ КНИГУ В МОЄМУ телеграм-каналі можна тут

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в фейсбуці