Мамо, тебе я теж згадав у "Знайдених"

Доброї днини! 

Сьогодні я напишу не дуже радісний пост, але я дуже хочу.. поділитись з Вами, та з посмішкою згадати..

Один з найголовніших моїх читачів завжди була моя мама. Я дуже багато років намагався щось написати. Але мене постійно вистачало на пів історіх чи взагалі декілька глав. Та кожен раз, як перечитував, завжди дивувався - як взагалі таку нісенітницю можна було написати.. Але мама так ніколи не вважала. Вона мене підтримувала, щось підкидувала по ідеям, і завжди вірила, що я зможу...

Нажаль, рівно рік назад, сьомого вересня я останній раз говорив з мамою.. а десятого вересня останній раз вона прочитала моє повідомлення "Я люблю тебе".. а чотирнадцятого вересня її не стало.. 

В березні 2024 року я закінчив свою першу книгу до кінця. Я впевнений, що мама б плакала від щастя, вона точно б пишалась мною.. я впевнений, вона і зараз мною пишається..

Я кожну книгу пишу не тільки для донечки Мілани, але й для мами, яка завжди є і буде в моєму серці. Невеликий уривок з книги "Знайдені", згадую мою рідненьку:

" Через стіну води, на Лізу дивилась її бабуся. Це була літня, але молода жінка, невисокого зросту, повненька. Вона дивилась на Лізу та всміхалась. Очі жінки були трохи прищурені від посмішки. Коротке темне волосся закривало частину лоба, було зачесане в праву сторону.

- Бабуся, - тільки й вимовила тихо Ліза, витираючи сльози, - я так давно тебе бачила, - вона заплакала, розуміючи, що бабуся померла майже рік тому від важкої хвороби - я сумую за тобою кожен день.

Літня жінка подивилась на Аринку, питаючи поглядом, чи може вона зайти до онучки? Дівчинка з зеленими очима нетерпляче махнула рукою, запрошуючи до церкви. Отримавши дозвіл, жінка зробила крок, та пройшла стіну води, не порушивши її. За мить, вона стояла перед онучкою, розвела руки та всміхнулась.

- Ти так підросла за цей час, - лагідно сказала бабуся, - ти зробила собі нову зачіску?

- Так, - Ліза плакала, вагаючись підійти, - можна тебе обійняти? – не дочекавшись відповіді, вона кинулась в обійми жінки.

Деякий час бабуся та онуча міцно тримали одна одну. Ліза ридала не зупиняючись, бабуся лише лагідно гладила її волосся, час від часу цілуючи його. Вони розкрили обійми та довго дивились одна на одну. Руда дівчина не знала про що вона хоче запитати. Лише приходило на думку «Як ти?», «Що там?» і так далі. Вона соромилась запитати.

Аринка підняла руку до рота та кашлянула, показуючи, що їй набридло чекати, треба закінчувати. Від думки, що зараз бабуся піде, Ліза злякалась, її почало трясти. Але літня жінка тихенько зацокала та підвела палець до своїх тонких губ.

- Не треба плакати, - сказала бабуся тихо, - не треба сумувати. Я знаю, що ти хочеш запитати багато про що. – вона зробила паузу, - але в нас немає часу. Взагалі ця зустріч доволі не можлива. Послухай мене, сонечко. Я люблю тебе та сумую за тобою. Але!  - вона торкнулась долонею щоки онучки, - я в гарному місці, маю змогу спостерігати за тобою. Я не можу бути поряд фізично, але я завжди поряд душею. Запам’ятай це, будь-ласка, - вона деякий час стояла та мовчала, лагідно розглядаючи Лізу, потім обережно глянула на Аринку, - вода не справжня, - прошепотіла бабуся, нахиляючись та цілуючи онучку, - тікай.

Ліза стримувала сльози, відчувши теплий та такий рідний поцілунок бабусі. Вона закрила очі, цілуючи у відповідь. Несподівано, вона відчула пустоту перед собою, розуміючи, що літня жінка зникла. «Тікай!» - згадала Ліза. «Вода не справжня!» - слова бабусі пролунали в голові. "