Вітаю!

Мирних та хороших усім вихідних!!!

Запрошую до оновлення історії Арсена та Єлизавети, з роману, "Статус КОРОЛЕВИ".

Опинившись практично сам на сам зі життям, Єлизавета боїться довірятилюдям, навіть тим кого добре знає.

Довіра і справді схожа до кришталю, — один не обрержний рух, і вже назад не зібрати та не склеїти оті друзки. Бо після того, як розбивається довіра, — залишається тільки біль, розчарування, та порожнеча на душі.

Уривок. 

У кабінет справді крадькома входить дядько дівчини, але вона вже тихо сопе в моїх обіймах.

Товариш зупинившись напроти нас, пошепки питає.

— Як тобі вдалося приручити цю дику кішечку?

Посміхаюся, пригортаючи малу до себе, й у пів тону кидаю.

— Добре, що вона не чує твоїх слів, бо інакше точно б випустила кігтики. — Олександр на мої слова лиш хмикає, а я владно заявляю. — Це моя кішечка, от і йде до рук.

Кінах знову хмикнувши, лукаво посміхається, і з чимось не погоджуючись киває головою. В його голосі звучить іронія.

— Коли у цієї киці, через років десять виростуть пазурі, то в тебе почнуть лізти роги, друже. — попереджає дядько малої. — Тоді не ображайся, що я не попереджав. Не знаю, як мати вламала тебе на цю аферу?!! Навіщо ти підписав цю угоду, Арсене? — напружено допитується товариш, й видихнувши додає. — Мала моя племінниця. І як не крути у неї гаряча кров, іще той темперамент... Ти впевнений, що впораєшся?

Продовження тут ...

Приємного читання!