Мирного всім неба, мої сонечка!!!

Запрошую, до оновлення історії, Єлизавети та Арсена. 

Складно, не легко, та все ж домовитися можливо.

Уривок.

— Єлизавето, тобі не варто залишатися на одинці, та мордувати себе. Це зайве.

— Мені так легше.

— Що легше? — нервово перепитую. — Знущатися зі себе. Мала, в житті є речі, які ми мусимо прийняти та змиритися з ними, якби нам важко не було. Така наша людська сутність...

— Тоді для чого нам таке життя, якщо ми мусимо втрачати найдорожчих та найрідніших? Це ж так болить... — шморгаючи носом, через плече у відчаї фиркає дівчина.

— Повернися до мене, — хрипко наказую.

Не одразу, але Єлизавета все ж виконає моє прохання. Заглядаю у її аквамаринові очі, повні сліз, та злегка червоні.

— Королево, такий сенс нашого життя, ми народжуємося, аби у певний час піти.

— Я так не хочу, — зірвано крізь сльози заявляє дівчина.

Я моментально пригортаю її до себе, й здавлено запевняю.

— Ніхто не хоче, але так відбувається. Хоча не все так безнадійно, королево. Ти просто припини про це думати, і тобі одразу стане легше...

За продовженням сюди...

Бережіть себе та рідних!