Письменництво, як сублімація

Буду говорити тільки за себе, хоча, можливо, хтось ще знайде тут себе.
Я пишу романтику, з якого би екшену я не починала, це завжди скатується у кохання, любов, романтику та суміжні проблеми, які стають на шляху у хеппі-енду.
Мені не важко помітити, що усі ці емоції, які переживають персонажі, усі обійми, тепло, біль, почуття самотності і тд. це є такою собі сублімацією глибинних переживань, шляхом їх реалізації та переживання у тексті, аби не тримати їх усередині. 
(Я кажу саме про емоції, а не поведінку персонажів, чи сюжетні ходи. Ці елементи я бачу просто, як логічні передумови для провокування емоцій та того, аби було цікаво. Може недостатньо вдало висловилася, але у моїх творах є тільки одна подія з точки зору сюжетних подій та поведінки персонажів, яка є сублімованою спробою відрефлексувати її. Не скажу яка. Проте вона зустрічається ледь не у всіх моїх творах у різних своїх видах.)

Можливо, хтось пише свої твори, аби розказати якусь історію, щось донести читачам, або просто поділитися своєю фантазією на тему чогось, що є цікавим самому автору (все ж "що хотів сказати автор?" є питанням, на яке доволі часто відповідають культурологи та критики, а не самі автори). Для мене ж письменництво, здебільшого, є способом сублімації своїх глибинних почуттів, як то бажання кохати, опікуватися кимось і навпаки - бути коханою та опікуваною. 
У мене в творах дійсно є багато прийняття та любові (особливо останнім часом), можливо саме тому, що у реальному житті всі ці бажання та емоції не є реалізованими. Тому я і створюю дещо наївні світи, де завжди є пара закоханих, або просто близьких один одному людей, які готові пройти будь-які перепони на шляху один до одного ❤️