Результат челенджу "Слова"

Здрастуйте, люди добрі! Не через лінь чи всемогутнього "неписуна" дещо затрималася я з відповіддю на челендж, а лише в силу певних непереборних обставин, добрих і не дуже. Отже, я опублікувала оповіданнячко під назвою "Ранкова пригода", (яке насправді є одним з розділів мого (поки) ще неопублікованого твору), з використанням наступних слів:

Олеся Глазунова – метикувати

Ніка Цвітан – сонячний зайчик

Оксана Зоря – світлини

Олеся Мрійниця – каршерінг

Мері та Грег Шевченки – сонце

Ірина Скрипник – песиголовець

Віка Лукашук – вартівня, входини

Ліна Діксон –акрилові фарби

Дякую за увагу ❤️

 P. S. Передаю цей чудовий літній челендж тому, хто захоче

РАНКОВА ПРИГОДА

Цей спекотний ранок починався для Олени досить звичайно. Вона сиділа у невеликій світлій спальні за туалетним столиком з великим дзеркалом і накладала макіяж перед виходом на роботу, і в той же час розмовляла по телефону, що лежав перед нею між чисельних тюбиків та флакончиків. Спальня мала вигляд наче ще не досить обжитий – з меблів, окрім вищезгаданого столика, був стілець, велика шафа з розсувними дверцятами та ліжко, вже з властивої Олені деякої педантичності – акуратно прибране, у головах висіла картина, намальована акриловими фарбами, із зображенням узбережжя.

 Дзеркало відображало тонкі правильні риси обличчя, обрамленого довгим чорним волоссям, роскосі котячі очі, з яких наразі лише одне було підведено тушшю та нафарбоване блакитними тінями. Дівчина сиділа перед дзеркалом у самій білизні – високих бавовняних трусиках у дрібних рожевих квіточках та низько вирізаному ліфчику – через відключення електроенергії кондиціонер у її квартирі не працював, а відчинене наскрізь вікно мало допомагало від шаленої спеки, хіба інколи порив вітра, надимаючи кулею занавіску з органзи, розвіював духоту.

– Я тобі аж навіть трохи заздрю, Лесько, чесно! – звично торохкотіла вона, перебираючи тюбики. – Ти так закохана у свого – він просто сонце для тебе, як і ти для нього – видно навіть на світлинах! 

– А ти, Оленко? – спитав тихий дівочий голос з телефону. – Є в тебе зараз хтось?

– Пхе! – дівчина пустила очі під лоба – і нафарбований, і ні. – Хіба що сонячний зайчик по стінах стрибає! Звісно, у мене, як у будь-якої дівчини, знайдеться один-другий залицяльник, та все не те, розумієш? Нема, знаєш, іскри! Спілкування – немов у одного й того ж пікапера на курсах вчилися – кафе, букет, до тебе? Нудота! – спересердя вона занадто густо намастила повіко і взялася стирати грим спонжем. – Який сенс лягати з ним у ліжко, якщо вже на першому побаченні позіхати тягне? Тож зараз я насолоджуюся самодостатністю, – підсумувала. – Йой, Лесько, телефон сідає! І так доведеться на роботі заряджати. 

– Не буду затримувати, – відгукнулася Леся, – якось приїду, поспілкуємося... Я ж у тебе і на входинах не була...

–Обов'язково! Цілую!

Та не встигла Олена, закінчивши розмову, докінчити макіяж, як у кімнаті відбувся певний несподіваний шум: рвучко розвернувшись усім корпусом до вікна, дівчина побачила, як щось величезне, зірвавши занавіску, клубком котиться з підвіконня.

– А-а! – нестямнившись, Олена випустила з рук усі знаряддя краси і з ногами заскочила на стілець.

– Не треба, не треба, не кричить! – "клубок" виявився володарем вельми приємного чоловічого голосу, а варто йому було виплутатися з органзи і випростатися, як перед очима приголомшеної дівчини став парубок років двадцяти п'яти. Високий, худорлявий, але м'язистий, з рухливим хлоп'ячим обличчям і густою кучерявою шевелюрою. Що цікаво – вдягнений він був приблизно так само, як і Олена, конкретно – з одягу на ньому були лише яскраво червоні плавки.

– Хто ти? Що тут робиш? – жах Олени перейшов у обурення. – Я зараз же дзвоню до поліції!

І аж тут її смартфон видав довгий жалісний звук, що означав цілковите розряджання батареї.

– Схоже, не зараз, – парубок криво посміхнувся, поступово відновлюючи самовладання.

– Ще й глузує! – дівчина сердито тупнула ногою, від чого під нею ледь не перекинувся стілець. – Негайно забирайся звідси!

– Зачекай, я все поясню! – парубок зробив крок вперед.

– Не наближайся! – верескнула Олена, витягаючи перед собою руки.

– Гаразд, гаразд, тільки заради Бога, злізь зі стільця, адже можна впасти. Чесне слово, я не вор і не маніяк, і не завдам шкоди, – запевнив молодик.

Тут дівчина згадала, що одягнена, м'яко кажучи, неформально, тож, хоча й не квапилася йняти віри словам свого дивного гостя, та все ж, оскільки стояв він непорушно, виконала його прохання, обережно спустила на підлогу спочатку одну струнку голу ногу, потім іншу. Не зводячи з парубка очей, позадкувала до великого ліжка у глибині кімнати, схопила навпомацки шовковий пеньюар, що лежав там, і накинула його на плечі.

– Будь ласка, ви тільки більше не кричить, – повів далі гість напрочуд ввічливо, – мене звати Зорян, я був у вашої сусідки, Карини, коли несподівано повернувся її чоловік, і вона випхала мене на балкон... Класика жанру! – він знизав засмаглими плечима.

Олена лишень відкрила була рота, аби висловитися (пеньюар надав їй неабиякої сміливості) – як вхідні двері струснуло серією ударів і розлючений голос за ними проревів:

– Відчиняй! Я знаю, ти тут!

– Любий, прошу тебе, ходімо, я тобі все поясню, не роби з нас посміховисько перед усім будинком! – почувся слідом жіночий голос, який намагався бути м'яким на початку речення, але потім зійшов на вочевидь, більш притаманний йому різкий тон.

– Не піду, поки не скручу в'язи цьому покидьку! 

– Та що ж це! – Олена сплеснула руками, коли двері знову затріщали. – Гупає, немов до вартівні!

– Не радив би відкривати, – навдивовижу спокійно мовив Зорян.

– Ото ще! Ваші приватні справи мене не стосуються, а чекати, аби мені двері вибили, я не збираюся! – рішучим жестом запахнувши халат на грудях, дівчина попрямувала до коридору.

Коли вона відчинила, на порозі стояв здоровезний червонопикий дядюра з круглою розпатланою головою і скаженим поглядом, у кремезному кулаці він зібгав жужмом пістряву сорочку. Без зайвих слів він увалився до квартири – дівчину аж трохи знесло убік потоком повітря.

– Василю, Васильку, не треба! – слідом за ним увірвалася брюнетка, одягнена в саму мереживну напівпрозору ночнушку, що ледь прикривала її досить-таки пишні форми.

– Та це що таке?! – Олена аж ніяк не очікувала подібного нахабства, та ревнивець став з тріскотом розчиняти усі двері, що траплялися йому на шляху, брюнетка з голосінням слідувала за ним, мов нитка за голкою, тож господиня виявилася останньою, коли хода дісталася спальні.

Там усі троє побачили Зоряна, що розслаблено розлігся на розібраному ліжку.

– В чому справа? – він із сонливим виглядом припідняв голову від подушки. – Ви ж таким гвалтом і мертвого розбудите!

Василь, вочевидь, дещо розгубився – чим скористалася Олена, протиснувшись повз подружжя у кімнату – однак здійняв руки до неба, трясучи розірваною навпіл сорочкою.

– Ти – коханець моєї дружини? – проревів він. – Це твоє?

– Не втямлю, про що йдеться, – незворушно відгукнувся молодик, ліниво підводячись з ліжка, – звісно, це не моє, – він підвівся, – пістряве, який несмак! Я вперше бачу як вас, так і вашу чарівну дружину, – він злегка кивнув у бік, як зрозуміла розгублена Олена, яка ще не роззнайомилася з усіма сусідами, Карини.

– Не бреши! – заволав обдурений чоловік. – Я знайшов це під власним ліжком! Негіднику нікуди було подітися, крім як у вікно! А донизу він би злізти не встиг!

– Можливо, це людина-павук, – недбало припустив Зорян, – та в будь-якому випадку, тут його точно немає. Я був тут усю ніч, – він підійшов до Олени і раптом обійняв її за талію, – то ж певен... Адже так, кохана? – він легко притулився підборіддям до щоки дівчини, встигнувши прошепотіти:

– Не виказуй мене.

І Олена, що хотіла була негайно викрити спритника, несподівано для самої себе не видала ані звуку.

Василь, тим не менш, продовжував водити круг себе налитими кров'ю очима, не ладний визнати поразки.

– А це чого? – він копнув ногою зірвану завісу, що валялася посеред кімнати. – З чого це воно на підлозі? Брешете ви обидва!

– Слухайте-но... – почала була Олена, та Зорян ледь стиснув її талію, немов даючи сигнал замовкнути, і з незмінною посмішкою мовив:

– Заспокойтеся, шановний. Чи розумієте – моя мала така шалена у пристрасті... добре, цей раз завіскою обійшлося, днями дзеркало перекинули.

Тут вже Олена не витримала – відкинувши руку хлопця, вона вказала подружжю пальцем у напрямку виходу.

– Годі вже цього цирку – йдіть з моєї квартири! – зажадала вона.

– Й справді, – спохопилася Карина, – ходімо, любий...– вона підхопила чоловіка під дебелий лікоть, крадькома кинувши і на Зоряна, і на Олену недобрий погляд. – Ходімо!

Знехотя Василь дав дружині себе вивести. Але за якусь хвилину вона повернулася – прожогом увірвалася до кімнати, підбігла до Зоряна і відвісила йому такого ляпаса, що аж луна пішла.

– Гей, ти чого? – здивувався парубок.

– Аж вважаєш, я нічого не зрозуміла? – люто просичала Карина. – Одночасно нас опрацьовував? І ти, – звернулася вона до Олени, – стер-рво! Провчити б тебе, аби на чуже на зазіхала!

І з тим, запекло хитаючи з боку у бік крутими стегнами, вона пішла, цього разу остаточно.

– Здуріти можна! – обурено вигукнула, спам'ятавшись, Олена. – На бога мені здався такий... каршерінг! А ти чого стоїш? – звернула вона увагу на Зоряна. – Сказала ж бо – цирк скінчився!

– Та я б пішов, – парубок зі зворушливою безпомічністю розвів руками, демонструючи свій костюм, – та не йти ж мені тепер до них, – він вказав бровами услід парі, – "віддайте мої штані, їх до вас вітром занесло"?

Олена мимохіть розсміялася.

– Й справді, – довелося їй погодитися, – той її песиголовець тебе на шмаття роздере! Як же мені тебе позбутися? Йой, – дівчина поглянула на годинника, потім – у дзеркало, – я запізнююся! – вона схопилася була за неприбране волосся, потім знову розвернулася до Зоряна. – Що за дурня! 

Той так само стояв непорушно посеред кімнати, на щоці наливався червоний слід – та Олена не мала до нього співчуття.

– Навіть ліжко встиг розібрати, диви, який метикуватий! – кинула вона. – Не вперше викручуватися з подібних ситуацій, га? 

Парубок знизав плечима.

– Що поробиш, якщо такі, як Карина самі мене знаходять.

– А ти просто бідолашна жертва обставин! – гмикнула дівчина.

– Я такий, яким створила мене природа, – скромно мовив Зорян.

– Годі, годі! – Олена замахала руками. – Як я зараз щось вигадаю з одягом, ти одразу ж підеш?

– Звісно!

– Домовилися! – дівчина розчахнула дверцята шафи і пірнула туди, мов у воду, аби повернутися з парусиновим френчем та джинсами-бойфрендами.

– Ось! – оголосила вона. – Має підійти.

Вона не помилилася – хоча з куртки кумедно стирчали великі чоловічі кисті, а джинси обтягували немов скінні та не сходилися на талії. Олена заледве не впала від реготу, коли гість спробував пройтися.

– Тобі пасує, тож назад не вимагаю! – вигукнула вона.

– Щедрість твоя не має кордонів, – поштиво відізвався Зорян, ступаючи до дверей.

– Та ти ж босий! – спохопилася господиня.

– Пусте. Туфлі твої я не взую, – рішуче заявив парубок. – До речі, – він зупинився поряд із дівчиною, – як тебе звати?

– Йой, чи не запізно познайомитися захотів? – пхикнула вона. – Олена, то що? Йдеш?

– Дякую тобі за допомогу, Олено, – Зорян трохи нахилився вперед, узяв дівчину за плечи і поклав поцілунок ій на вуста. Потім відсторонився і швидко пішов.

Олена мов остовпіла з несподіванки.

– Нахаба! – крикнула вона – та вчула лише, як грюкнули вхідні двері. – Іще б одного ляпаса заробив, якби не втік! 

Але тон її був радше спантеличений, ніж по-справжньому гнівний.