Новини!

Добрий день, мої хороші. 

Вже 23.08 планую завершити роман Під прикриттям. 

І, як і обіцяла вже дописую нову історію про Сірого героя цього ж роману. Опублікую книгу також 23.08. 

День обіцяє бути насиченим, так що заглядайте до мене на сторінку, всіх чекаю.

Уривок:

Прикриваю очі, радіючи маленькому перепочинку, і намагаюся зрозуміти, що ж я відчуваю. І після паузи розумію, що почуваюся чудово.

Мої улюблені хлопчики зі мною. Обидва. 

І один навіть освідчився у коханні. Може, й від другого почую заповітні слова. Майбутнє здається невизначеним, але саме тут і зараз я щаслива.

Все майже ідеально, якщо відгородити наш світ від решти ворожого світу. Сховатись у цій кімнаті і не впускати нікого.

Чую шерех одягу і розплющую очі. Ці дві чоловічі досконалості, повністю голі та, здається, знову готові, повертаються на ліжко.

– Макаре?

– Так, мала. Ти все правильно зрозуміла, – облизується і забирається на ліжко.

– Але ж я забруднена?

– І ми забруднимо тобі ще сильніше. Дівчинко моя, стрибай! – лягає на спину і закидає мене зверху.

– І що далі? – обертаюся до Паші.

– А далі розширимо твої горизонти, мала.

– Як?

– Скоро зрозумієш, я обіцяю бути обережним.

– Лізо, – Макар обхоплює мою голову долонями та повертає до себе. Дивиться відкрито. Вразливо. Впускає, здається, у серце, – ні про що не думай. Довірся нам, як завжди. Раніше ти могла сиганути за нами у темну воду без роздумів. Стрибни і зараз, мала.

Паша вкриває ніжними поцілунками мою спину, заспокоюючи. Поки що Макар тримає поглядом. Він пропонує набагато більше, ніж секс утрьох. Може, це мені здається, але його погляд такий пронизливий і відкритий, що я стрибаю.

Подаюся вперед, лягаючи грудьми на чоловіка, і цілую. Наш поцілунок сповнений почуттів. Моїх та його.

Ми з'єднуємося і пливемо, не поспішаючи. Це не стрибок, а повільне занурення у чуттєвий світ пороку. Вони вводять мене до нього крок за кроком. І кожен наступний ще ризикованіший, але тим і приємніший.

Обкладинкою нового роману вже з вами ділилася. Сьогодні поділюся ще й анотацією. 

Історія обіцяє бути захоплюючою і пристрасною. 

Точно не залишить вас байдужими.

Анотація:

– Любиш по ліжках стрибати? – ставлю риторичне запитання. В її очах спалахує протест такої сили, що вона намагається вирватися з моєї хватки. Прудка дівчина. – Спочатку в моє застрибнеш, а далі вирішимо.

– Відпусти! – штовхає кулачками у плечі. – Мені додому треба… – знову прикушує губу, а мене веде. Від погляду, від протесту. Соковита. – Вдома чоловік чекає! – заявляє ця відірва на повному серйозі.

– Ти гадаєш, вдруге прокотить? Крихітко, ти не з тим зв'язалася. Зіскочити не дам.

– Я не… – пихкає, намагається вигадати відмазку.

– Передумала? Вже не підходжу на кандидатуру чоловіка? – усміхаюся, а вона очі округлює.

У першу нашу зустріч вона назвала мене чоловіком. Тоді я ще не знав, як сильно зміниться моє життя після зустрічі з нею.

І хто пропустив мою новинку запрошую до читання.

Полонянка зоряних крадіїв 

Уривок:

– Я такий страшний, Айлін? – тихим, вкрадливим тембром голосу, від якого виступають не мурашки, а якісь мутанти на шкірі, питає Саміль. – Розплющ очі… Чи зір завадить фантазії?

Він нахиляється різко, і коли розплющую очі, щоб заперечити, зустрічаюся з його. Чоловік бавиться, вганяючи мене у фарбу, підколює і знову провокує.

– Лялечко, а нижче? – тисне морально та поглядом.

Начебто питає і просить, але так упевнено й ультимативно, що лякаюсь і повертаюсь обличчям до Кіркана. Але це очевидна помилка, про яку я шкодую буквально відразу.

– Все, брате, твоє купання закінчилося, – підколює Саміля молодшенький.

– Скоро і твоє скінчиться, – шепочу ламаним голосом.

Від їхньої близькості мене трясе. Від дотиків веде так, що скоро знову бачитиму зоряне небо. Біля них перебувати не можна. Це якась аномальна зона.

Потрапиш до неї – і ти зникла.

Біля них забуваєш про будь-які обіцянки самій собі та правила.

Тут територія пристрасті та похоті.

Непроглядної, густої, найпотужнішої.

Яка накриває з головою та не відпускає своїх жертв.

– Айлін, не відволікайся, там обід остигає, – зауважує Саміль так, ніби це не вони відволікають мене своїми дотиками та поглядами.

– Кіркане, прибери руки, – психую, і на диво це діє.

– Прискорюємося, брате? – питає він, і в його очах розгорається те саме шалене полум'я, яке нічого доброго мені не віщує.

– Я сама! – швидко протестую, поки вони не придумали, як купання перетворити на прелюдію.

Хоча і на купання це вже мало скидається. Чому дозволяю їм усе це – загадка.
А може, підсвідомо знаю, що краще робити маленькі поступки, і тоді вони не зірвуться.

"Справді? Не зірвуться", – звучить єхидно у голові. – "А це все дитячі витівки?" – продовжує все-таки голос розуму.

– Пізно, – вимовляє Саміль.

Продовжити читання тут!

Всім приємного читання і спасибі за вашу підтримку.