Завершення передплата на книгу "Ніколи більше".

Приносять рахунок. Захар розраховується за звичкою залишивши хороші чайові.  Офіціант привітно усміхається й кинувши: «Приємного вечора!»  – зникає. Продовжую залипати в синяві очей Захара, а він лагідно теребить мої пальці. Між нами трепетна ніжність. Сидимо наче заворожені.

Раптом з вулиці  безпардонно долинає несподіваний шум, зруйнувавши нашу ідилію. У кав’ярню вбігає стурбований чоловік, розгублено озираючись, і запитує:

– Чи є тут лікар? На вулиці навпроти кафе сталася ДТП. Жінка не впоралася з керуванням і в’їхала в металевий ліхтар. Терміново потрібна допомога!

Захар миттєво зривається з місця:

– Катю, я скоро! – торкається моєї руки й вже рішуче направляється до дверей.

– Я з тобою, Захаре, – поспішаю за ним. Стрімголов вибігаємо на паркування. Незнайомець веде нас до місця аварії неподалік. Там уже зібрався натовп зівак, які з жахом спостерігають за подіями, перешіптуючись. Хтось викликає швидку, хтось поліцію. Протискаємось крізь людей. Бордовий кросовер з розбитою передньою лівою  фарою та злегка зім’ятим кузовом поруч впирається в зігнутий вуличний металевий ліхтар на тротуарі. Водійські двері зачинені. Проте, крізь відчинене вікно видно нерухоме жіноче тіло з цівкою крові на скроні, що нерухомо лежить на кермі. Я хоч і медик, але мені стає моторошно. Захар рішуче відчиняє двері авто й кладе пальці на шию, визначаючи пульс на сонній артерії. А за мить полегшено видихає. Дістає з кишені ключі від свого авто та простягає мені, зосереджено вдивляючись в мої очі:

– Катю, принеси, будь ласка, мою аптечку!

– Зараз! – забираю ключі з його рук, чітко розуміючи, що мені не примарилось. Ілона! Всі ці роки я не цікавилась її долею, і ось знову вона несподівано увірвалася в моє, наше, вже майже налагоджене життя…