– Катерино Вадимівно, – доноситься з гучномовця службового телефона. Кирило таки наважився, хоч я просила годинку не турбувати. Значить якийсь форс-мажор. – Пробачте, але тут до Вас проривається дуже наполегливий відвідувач…

– Хто? – навіщось перепитую, хоч варіант тільки один-єдиний, як і бажання, щоб не помилилася.

– Захар Вікторович Міліневський, – збентеження в голосі мого помічника рідкісне явище. Цікаво, що такого Захар йому сказав, що вигадав, аби Кирило порушив встановлені правила, а тим більше моє розпорядження?

– Нехай проходить, – відсторонено кажу. – Зроби нам дві кави й на сьогодні ти вільний.

Здається, Всесвіт нарешті мене почув. Рішуче закриваю ноут і відкидаюся на спинку крісла. Швидко засовую ноги в туфлі під столом та від'їжджаю кріслом трохи назад.

Здається, бракує повітря. Хвилювання зашкалює, бентежний трепет в душі. Оце так! Розхвилювалася, як гімназистка. Як же ж ти, Захаре Міліневський, на мене дієш! Сподіваюсь, я звикну.

Двері кабінету відчиняються навстіж, і входить, точніше впливає неперевершений Захар. Від поштовху його руки двері різко захлопуються, а мій пульс, як тоді, першого разу в кафе, збивається до нуля. Чорна сорочка, ледь світлішого відтінку піджак, защеплений лиш на один ґудзик. Тому в русі в око впадає брендова пряжка ременя на чорних фірмових джинсах. А туфлі! Він завжди носив тільки люксове, захмарно дороге взуття з останньої колекції італійського дому… Схоже, попри певну переоцінку цінностей, судячи з його роботи в місіях, Захар не зрадив цій звичці. Він рішуче прямує моїм кабінетом, а перфорована шкіра на туфлях віддзеркалює блиском аж до стелі. Ключі від авто Захар тримає в одній руці, а високу пишну червону троянду в іншій. Незрівнянний!

Світле густе волосся на цьому фоні – бомба. А ще злегка засмагла шкіра. Звісно ж, там де він працював останнім часом – дуже сонячно, але так небезпечно. Навіть не хочу включатися на сторонні думки на цю тему. Він тут, поруч і впевнено прямує до мене. Ще й до всього, розщепив три верхні ґудзики на сорочці, засранець. Спокушає, заманює, хоч добре знає, що я тану лишень від погляду тих виняткових очей, губ, дотику, але ж… Ну й нехай!

Вбрався, очевидно спеціально, як тоді, коли вперше возив мене в «Замок Синьої бороди». Хто встоїть? Про ті, єдині у своєму роді, сині очиська на пів обличчя –гарні, чисті, глибокі, що відразу беруть в полон, і неймовірно манливі губи – окрема пісня. Одноденна щетина на обличчі, як під замовлення. Знає, що я це обожнюю, звабник… А крокує як! Вреднючий!