Рута. Нові спойлери

Вітаю вас, мої любі читачі!

Поки пишу главу "Дотику Півночі", вирішила побалувати вас спойлерами роману "Смачна магія: Орден і Турнір", який стартує вже 22 серпня.

– Друга пластина у тебе звідки? – Тан із цікавістю розглядав амулет.

– З бабусиного зошита, – щоки спалахнули. – Точніше, вона сама знайшлася. І... потім...

– Що потім? – голос Германа був лютіший за мороз.

– Потім вони з’єдналися і там виник малюнок... А в того з таверни на мізинці був перстень із таким самим зображенням... Щоправда, коли я його знайшла, то в нього не було мізинця. І персня теж.

У тиші побрязкував ланцюжок – це хлопці передавали амулет один одному.

– І ще... – мій голос став сиплим, немов я з’їла фунт морозива, – амулет розбудив у мені друге джерело...

Кхибра, ахаючи, прикрила рот рукою.

– Опупиріти! Мурчики-тужурчики! Ну чому зі мною нічого такого не відбувається, га?! – це обурився Лік. – Тут загадка на загадці, таємниця на таємниці, а в мене сірі будні.

– Жалюгідне навчання, нудні завдання й огидне харчування в їдальні академії, – закінчив за нього Шафран.

Пан Ергель із цікавістю розглядав нас і ховав усмішку в пишних, пшеничного кольору, вусах.

–  Прошу, –  торговець відчинив двері крамниці, пропускаючи нас усередину. Там було тепло, але не настільки, щоб підгнивав товар.

–  Придивіться, що скажете? –  підштовхнула нас до прилавка наставниця.

Я жадібно роздивлялася, здавалося, щойно вирвану з грядки моркву, крутобоку ріпу, золотисту картоплю; хрустку, з крапельками роси на листках, капусту; кучеряву зелень, немов вона продовжувала рости на грядці; тугі соковиті боки помідорів і баклажанів; яскраві кулі гарбузів; золотисті перли кукурудзи; міцні ріпки цибулі; смугасті й білі головки часнику; темно-зелені, зелені та жовті кабачки й патисони. Далі лежав налитий соковитий редис, що погрожував бризнути гострим соком, тільки розкуси його; глянсовий перець; пухирчасті огірки –  дрібні, не більші за фалангу, і побільше –  в палець і долоню; тугі пучки ведмежої цибулі; товста цибуля-порей; яскраві язички гострого перцю, що от-от віддадуть свій жар; листові буряки поруч із бордовими братами –  все це було карнавалом смаку. Строкатим, неповторним настільки, що з губ мимоволі зірвався вигук захоплення. Я озирнулася на одногрупників і побачила однакові вирази облич: напіввідкриті роти й очі, що округлилися від захвату.

Я повернулася знову до товару: швидко ковзнула поглядом знайомими овочами й зупинилася. Тут, на протилежній вітрині, багато овочів і зелень були мені невідомі. Я дивилася на химерні форми та кольори, і не розуміла, де росте таке диво. Звідки це тут? Яскраво-помаранчеві їжаки чи то овочів, чи то фруктів; вигадливі вигнуті лілові стебла чи то салату, чи то знову ж таки овочів; плямисте, пласке, як тарілки, товсте листя невідомої рослини; карамельні пагони, з липким соком, що виступив на них і звисав тягучими краплями; згорнуті в трубочки, схожі на кабачки, плоди; грона маленьких тугих темно-вишневих м’ячиків, вкритих густим ворсом; кошик із дивними ягодами –  блідо-рожеві, немов зверху притрушені інеєм... Вколола здогадка.

–  Пане Ергеле, скажіть, а це, бува, не снігокорка? –  я обернулася до торговця.

Той здивовано заломив брову.

–  Юна леді настільки обізнана?

Ох, як же я не люблю дурну звичку відповідати запитанням на запитання. Хоч і сама частенько цим зловживаю, але дратуюся, коли чую подібне у відповідь.

–  Про співочий пиріг ходять легенди, –  я скромно притулила погляд, –  ось і подумала, що це той самий снігокорка.

Я розправила плечі й сміливо подивилася на притихлих одногрупників, помітивши, що пані Ліонелла ховає усмішку.

–  Ви маєте рацію, це снігокорка.

–  І ми прийшли її забрати, –  почувся передзвін дзвіночків, у приміщення влетіла хмаринка морозного повітря, що одразу ж розтанула, а до пана Ергеля підійшли два ельфи. Підборіддя гордо підняті догори, у гордовитому погляді синіх очей причаїлася холоднеча, готова вирватися назовні будь-якої миті. Красиві, статні, гордовиті, немов зійшли зі сторінок книжки або картини. Нічого спільного з братами Руаїкхарами, крім гострих вух і постави, немає. Їхній одяг чимось схожий на той, що був на крамарі, тільки в сто, якщо не в тисячу разів дорожчий. Вишиті руни на рукавах курток говорили про те, що темна магія їм до дупи дракона, будь-яке прокляття відскочить як м’яч від стіни. І як вони почули нашу розмову? Адже стояли за дверима!

–  Доброго ранку, пане Ергеле, –  привіталися ельфи, удавши, що нас тут немає.

–  Радий вас бачити, панове, –  торговець шанобливо вклонився.

–  Ціна як завжди? –  забираючи з вітрини кошик, запитав один з ельфів і прикрив ягоди пухнастим покривалом, дуже схожим на маленький замет. Я придивилася –  так і є, магія. Іскристий сніг дбайливо огорнув, здавалося, кожну ягідку, приховавши від цікавих очей.

–  Сьогодні, так. Але мене попередили, що рожевої цього року не так багато. Тому я не можу поручитися за ціну на наступну партію, –  голос пана Ергеля став м’яким. Знаю я ці інтонації, тут треба пильнувати! Того й дивись, обдурить. Заспівав соловейком, голос став медівним – все, згорів упир, палай і домовина – грошей злупить більше.

Я глипнула на ельфів, але ті навіть вухом не повели, проковтнувши наживку. Або вдали, що нічого не помітили.

– Повідомте нас про підвищення ціни, – ельф кинув торговцю щільно набитий монетами гаманець. Пан Ергель зловив його й сховав у внутрішній кишені куртки. Судячи з гаманця, ельфи заплатили більш ніж кругленьку суму.

–  Обов’язково, –  вклонився він гостровухим покупцям.

–  Вдалої торгівлі, пане Ергеле, –  ельф без кошика осінив дивним знаком приміщення. Знак піднявся під стелю і розлетівся сріблястими краплями по всьому товару.

–  Щиро вдячний, –  торговець розплився в щасливій усмішці.

Я подивилася туди, звідки пролунав голос. За три кроки від нас стояла вгодована домовуня. Такий собі снопик, туго перев'язаний посередині поясом. Ніс – картоплею, очі сірі, лупаті, маленькі губи кокетка склала бантиком. Я ще раз обвела поглядом домовуню – удвічі ширша за Кренделя. Так, про смаки не сперечаються! Але, навіть домовик має право на любов. І хто сказав, що люблять тільки худеньких?

– Говоріть чого хотіли й забирайтеся! Одно вештаються, ні вдень від вас спокою немає, ні вночі! Самогон закінчився, якщо ви за ним!

Моя правда: домовунька прийняла нас за охочих випити.

– Мені потрібна Пампушка, – я присіла навпочіпки, щоб бути з нею на рівних і викликати побільше довіри, якої ми ще не завоювали.

– Ну я Пампушка, і шо? – панянка діловито вперла руки в круті боки.

– Я сватати тебе прийшла, – приголомшила я домовуню.

– Скельця-пузельця! – від несподіванки домовуня сіла просто в замет. Перевела погляд з мене на ельфа. Краєм ока я помітила, як той легенько кивнув.

– Невже чутки про мою красу до вищих дісталися? – Пампушка говорила з придихом, я ж ледве заглушила сміх, який ледь не вирвався назовні.

Рані й зовсім опустив голову.

– Який скромний ельф, – зашепотіла домовуня, розглядаючи Скріраніеля.

Я тільки з шумом видихнула.

– Але... нам не можна... ми різні, ми занадто різні... – Пампушка не могла отямитися. – Бідна я бідна!

Е, ні так справа не роблять: другу мученицю за ніч я не винесу!

– Розбила серце шляхетному пану... Вибачте мені, пане ельфе! – домовунька спритно підвелася на короткі ніжки й почимчикувала до Скріраніеля.

– Що мені нещасному робити? – включився в гру Рані. – Дозвольте хоч зрідка милуватися вами, ненаглядна Пампушко.

Домовунька похитнулася і приклала пухкі ручки до грудей.

– Скельця-пузельця, який гарний пан!.. Ви... ви... ви як сонячний день у цьому королівстві сірості!.. Горе мені, горе! Другому чоловікові розбила серце... – запричитала Пампушка.

– А перший хто? – перебила я її голосіння.

Домовуня потупилася.

– Та пів року колами ходив один корчмовий, кликав заміж, усіх женихів розігнав, вірші мені писав. Ось послухайте… – Вона човгнула ніжкою, розправила руки, які зробили її схожою на синичку, що напиндючилася, і прикрила очі:

– Зоря згасала, світло згасло

Під шурхіт голубиних крил.

Ти моя зіронька прекрасна,

Ти – вітерець моїх вітрил…

Вона намагалася пригадати ще хоч кілька рядків, але я благала Акрідену зжалиться над нами – продовження я точно не винесу. Я не могла більше стримувати сміх, тому закашлялася. Рані вражав своєю витримкою – жоден м'яз на обличчі не здригнувся, як стояв із ледь помітною усмішкою, так і продовжив стояти.

– А далі я забула, – шмигнула носом Пампушка.

         Дякую, богине удачі!