Лікарняні історії та плани на майбутнє))) ◉⁠‿⁠◉

Вітаю, місяченьки! Сподіваюсь, що з вами все окі, і ви радісно крокуєте сходинками літа;) Про що ж буде цей блог? Навіть не знаю! Шуткую))) У Віки все продумано наперед! 

Узагалі то хотіла трішки пізніше(а точніше дуже пізніше, якщо без брехні) написати блог, узявши купу інформації з щоденничків дитинства та майбутніх книжуль. Але щось прихворіла, і настрій потроху сказав:«Па-па, побачимось після твого вилікування». Тож я не могла сидіти, склавши руці та чекаючи чогось надзвичайного. 

Тож ближче до теми))) Сьогодні кортить розповісти про… одну пригоду. Вона буде називатись:«Лікарняні історії». Тому якось так;) Але спершу трохи ранкових переполохів: 

Вранці я прокинулась та почувала себе доволі кепсько. От як можна захворіти влітку? Га? Але я можу, без питань) Тож настрою не було, і вирішила одна руда пані насмажити собі грінки. Та спершу поміряла температуру, бо почувала себе погацько. «36.5» – люб'язно відповів мені термометр. Більш-менш все окі, так? Але зле почуття мене не покидало. Беру сковорідку, беру сірники… Сестра поглянула на мене опецькуватими очима, і тицьнула у руці запальничку з доволі дивним виразом обличчя. Ніби кажучи:«Не спали кухню». А далі перевіривши чи я там живенька, пішла в магазин. Тож роблю я собі гріночки) І все йде добре. Слухаю скрипку Канон Пахельбеля та радію, дивуючись тою мелодійністю та красою виконання. Якби на світі можна було б лишити одну–єдину пісню, то я б залишила скрипку Канон. Так вона мені припала до душі♥️

—Леле!!!! – в думках вигукую я, перевертаючи тих чорнявих гарнюнь. 

Мінус їжа… Але Віка не здається! Тож узявши себе у руці беру ж я нову порцію. Її, на щастя, не спалила. Та й кухню теж. Але от приміщення було в диму та виглядало так, наче тут смажили точно не ранкові грінки. 

Взагалі готувати от грінки я вмію. Просто чи то через хворобу, чи то через мої мрії не догледіла. І таке буває, як хтось там казав;) 

А тепер, пані та панове, посміхніться радісно, як ніколи(як казав наш любий Фелікс)! Та сідайте на стільці, бо будуть історії від старої-доброї пані Вікторії))) Приготувались? Руш!!! 

Це трапилось у другому класі. Тоді я сильно захворіла, а тому в школу можна було не йти. Класно, чи не так? От тільки тоді ця от дівчинка любила ходити в школу, розв'язувати задачі про яблука, які так хотів з'їсти хтось з дітей та проводити час з друзями. Але все пішло далеко-далеко… Ми ходили до свого лікаря, але от ті лічені сиропи не допомагали ані від кашлю, ані від температури, яка не хотіла падати. Узагалі то малою я хворіла тяжко. Це зараз, на щастя, хоч книгу пиши, а он тоді це було аж ніяк не так( Сині губи та нігті додавали страху до малої мене, яка навіть за звичайних обставин була худорлявою. Але лежачи на ліжку це мало ще страхітливіший вигляд. Тому наступного ранку мама хутко одягла мене та брата(адже він тоді також захворів. Не так сильно, але кашель не проходив аж ніяк) і, узявши бабусю(бо тоді вона гостила у нас), пішла з нами усіма до лікарні. Довгі черги, лічені коридори… Кабінети флюорографії… Тож лікар нарешті запустив нас до себе та радісно оголосив, що ми їдемо до лікарні, бо що з нами робити хто його зна ¯⁠\⁠_⁠(⁠ツ⁠)⁠_⁠/⁠¯

Якраз в момент, коли я йшла вулицею до світлофора, почався легкий сніг. Сніжинки падали на руку, і мої сльози потроху заспокоювались. Адже кожна сніжинка ніби окремий витвір мистецтва. Ніяка не схожа на попередню. 

Речі, валізи, трохи сліз… Нас привезли на таксі, яке замовили батьки. Вийшовши з автівки, ми попрямували до лікаря. Мене з братом направили на аналізи крові, а потім нас покидали на різні поверхи, бо хвороби трохи відрізнялись. Тож потім знов кабінет флюорографії, і нарешті заселення! Я потрапила до кімнати з двома молодими матусями, а тому з радістю видихнула. 

Узагалі то дітлахи були не такими й малюками, як я вважала. Просто навіть у першому класі, чи от у таборі, коли одна дівчина з нашого загону вела себе зі мною як з маленькою, я думала, що це дивина та й годі, бо в думках вирувало одне:«Я вже не дитина». От любила я так вважати! Що поробиш? А коли мене називали: дитинкою, Вікусею, Вікулечкою, не дай Боже Вітою, то я завжди підкреслювала:«Я Віка. Просто Віка, зрозуміло?». Страхітливий вигляд, еге ж? А очі то які тоді були! Фьюх! 

Тож все розклавши в невеличкий комодик, я почала знайомитись з навколишнім середовищем. По-перше, хлопчик ім'я якого я не пам'ятаю, але давайте назвемо його Вадик, бо я так захотіла))) мав біляве волоссячко та купу розмальовок, планшет та…цукерочки!!! Які мені заборонив лікар, бо є дієта…ех, морять голодом бідну Вікусю! Не маєте серця! *Шуткую* Також ще якась дитинка, але її, на жаль, от взагалі не пам'ятаю. Та люди з інших палат. Знаєте, от мене завжди смішило лише єдине: знайомство в лікарні. І яке ж питання задавали першим разом? 

—Привіт, я Дарина(дівчинку, здається, звали не так, але от не запам'ятала і все! Другий клас, до речі) А яка в тебе хвороба? – і зараз супер вбивче питання – Чому ти тут? За яких обставин потрапила? І хто посприяв цьому? – шуткую, шуткую))) Ми ж не про ґрати балакаємо. Але от саме ґрати і асоціювались у мене з лікарнею. Бо на вулицю не ходи, туди не лізь, батьків приймають тільки після 12-тої, чи коли там? Короче, жах та й годі! Ой, щось не туди понесло, продовжимо нашу інтелігентну розмову;) 

—Привіт, я Віка. В мене кашель, і температура, і взагалі щось там незрозуміле. А в тебе? 

—Теж саме. 

І ці слова означали одне: дружба буде! 

Окрім Дарини та Вадима мали ще одну дівчинку, яка була трохи старшою за нас усіх(назвемо її Тетяна) А ще одне малятко, яке завжди ходило з бабусею. (Кажу ж, може і не набагато молодша за мене, просто я вважала себе…ем…дорослою? Аж занадто дорослою, хах))) ) Назвемо ту малу Аліса) Команда готова! Е, ні) Ще один хлопак, але він потім зник кудись. Здається, виписали таки. Назвемо його… Володька! Не питайте чому))) Сама не знаю) 

Тож ходила ця шалена банда по своїй території) Що ж ми робили? По-перше, ховалися одне від одного. Зазвичай, чи то в їдальні, чи в своїх палатах(бо в чужі нас не пускали). Далі думали над значенням написів на розетці… Прийшли до висновку, що там пишуть номери телефонів фірми, яка їх виготовила. І всі фірми, на диво, мали одну назву: «Вт». Але що вона означала дізнатись не вийшло. Далі, сидячи за столом, розглядали малюнки на скатертині, шукаючи схожі. Хто швидше, той переміг! Хах, я просто вивчила ту скатертину на пам'ять, а тому перемагати було легкістю) (ха-ха-ха! Я перемогла! *сміх був не таким, не переймайтесь*). Далі…далі… О! Згадала ще одну гру! Називається: «Хто витягне Віку з палати, той переміг!». 

Узагалі я любила спокій. Сидячи у палаті, читала книги, знала час, коли потрібно прийти на лікування, випити пігулки нагадувала саме я медсестрам, бо вони забували… Не погано, еге ж? Але от частенько ховалася від друзів в кімнаті, бо хотіла побути самою. Не подумайте! Я обожнювала дружити, розмовляти, гратися… але от іноді мені потрібно була хвилинка самотності, аби подумати про своє. Аби помріяти, почитати… Дивлячись у вікно, завжди бачила, як щасливі діти йдуть з батьками по доріжці, і мені ставало ще сумніше, бо лікарня обмежувала в цих можливостях… Світлі стіни, які ніби лікували, а ніби й робили боляче одночасно. 

Геть цей сум та песимізм! (знов слова Фелікса))) Анґевіс близько) 

Тож окрім веселощів та ігор були й «нічні прогулянки». Це час, коли о п'ятій ранку тебе будять “добрі медсестри” і ведуть до палати, аби пролікуватися. Потім неяка ти падаєш у ліжечко та заплющуєш оченятка. Одного разу я впала вночі на підлогу разом з катетером. Сподіваюсь, всі знають що це таке) І потім ця штукенція на руці в мене боліла, але все обійшлося;) Катетер скоро й зняли, на щастя. 

Ще була знайома з однією кухаркою) Вона була ду-уже доброю та завжди дивувалася одному: 

Мама мені приносила свіжо-приготовану їжу, і окрім неї я ходила до їдальні (⁠@⁠_⁠@⁠) Тож кухарка разом з однією медсестрою дивувалися щодо мого шлунку та його розміру, бо іншими словами пояснити те, що їла я так багато не можна:) Худорлява дівчинка, називається) Дивина та й годі!) 

Також коли ходила на промивання катетера, то аби не плакать посміхалась))) І обличчя медсестри в той момент це щось з чимось:) Тому отримала своє прізвисько… Пам-пам-пам! 

Комік)

Просто без слів))) 

Щодо книжкових новинок, то хочу спитати про Анґевіс) Чи хтось сумує за долинами Вогню, Темним лісом та мріями? В мене ж для вас трохи спойлерів. Тому ловіть, місяченьки;) 

Коли ж вийде продовження Анґевісу? Ніхто цього не знає ┐⁠(⁠ ⁠∵⁠ ⁠)⁠┌ Та думаю після редагування декількох моїх старих букнетівських творінь точно розпочну й Анґевіс))) 

Але будуть й сумна книга про війну минулих років, й Еліс Хейл(але значно пізніше), «За межами реальності», детектив про цирк(може, в декількох частинах), «Просто Віра. В долинах Ранко», щось про лікарню(на честь вступу в медичний)... Це все плани, тому хто його знає? 乁⁠༼⁠☯⁠‿⁠☯⁠✿⁠༽⁠ㄏ

До нових зустрічей! 

На зв'язочку ♥️ 

Просто Віка) 

Бережіть себе та 

рідних)))