Це було цікаво. Дякую за ваші слова. Ось що у мене вийшло.

Я йшла по мосту, стискаючи у руці еспандер.

“Ну,як так? Чого ж так не справедливо?!”

Піднявши погляд, я подивилась, як сніг падає на білий мармур. Статуї на цьому мосту завжди привертали мою увагу.

У сумці лежав лікарняний лист від гастроентеролога. На щастя гастрит не підтвердився, бо я не знаю як жила б без картоплі фрі та гамбургеру. А це була ще та зваба. 

“Ну як так?” - знов видав мій мозок.

Попереду виднівся майданчик де я любила сидіти на лавочці. Туди й прямували мої ноги. Десь чулася гідроелектростанція. Навколишні звуки огортали мене, змушуючи несвідомо розслаблятися. З пам'яті виринули ніжні обійми та поцілунок. Від однієї згадки про той вечір у душі спалахував теплий вогонь. Моя душа співала. Це була та пристрасть, яку описували у книжках. Про що ще можна мріяти?

Десь неподалік машина почала комусь сигналити, але я й бровою не моргнула. 

“Ну, як так? Як можна терпіти таке свинство?! Я цілий день мріяла про те морозиво. А він бездушна свиня, все з'їв і не купив мені нічого. Усе. Розлучення та дівоче прізвище”.

Але все ж думки про вчорашні обійми виявилися сильнішими.

“Ну нічого, поки він буде на роботі, замовлю суші, та з'їм усе сама”.

Знаю, що ти мені "подякуєш", але я передаю естафету тобі Морган Рей. ;)