"Сон"/результат челенджу

Доброго часу доби, читачі та автори). У минулій публікації я інтерпретувала славнозвісну гру Інни Турянскої на свій лад, а саме на історичну тематику. Я потратила на це майже увесь свій день та зір, у процесі навіть виникла ідея знову пограти у цей челендж, але уже англійською мовою :_). Так багато історичних джерел за один день я ще, напевно, не перечитувала, не скільки через те, що там чогось не знала, скільки тому що просто постійно була невпевнена у своїх знаннях і все хотіла перевірити. 

Тож в результаті у Букнеті я отримала: 

Михайла Гушевського - українського історика, науковця, очільника Української центральної ради під час першого етапу Української революції 1917-1921 рр.

Лесю Українку - відому поетесу та письменницю.

Богдана Хмельницького - першого визнаного гетьмана 1648-1657 рр, провідника Національно-Визвольної війни 1648-1656 рр.

Івана Мазепу - гетьмана Лівобережжя 1687-1708 рр, що укладав союзи зі шведами.

Симона Петлюру - голову УВР у 1917 р, а з 1919 очільника тогочасної України.

Степана Бандеру - члена, а пізінше голову ОУН.

Василя Симоненка - відомого поета та письменника.

Софію Окуневську - перша жінка-лікар, яка перша застосувала променеву терапію у боротьбі з онкологією.

Михайла Коцюбинського - відомого письменника.

Василя Каразіна - вченого, що у 1805 р заснував Харківський університет.

Олену Телігу - письменницю та члена ОУН.

Володимира Винниценка - письменника, очільника УНР 1918-1919 рр.

Володимира Вернадського - відомого науковця та першого презедента Української академії наук.

Василь Вишиваний - австрійця, серце якого лежало до України. Лейтенанта 13-го  Галицького полку уланів австро-угорської армії у 1915 р. Поета.

Всеволода Нестайка - відомого письменника.

Павла Скоропадського - гетьмана Української держави у 1918 р.

Григорія Квітку-Основ'яненка - відомого письменника.

І від свої рідні я також отримала:

Тараса Шевченка - відомого письменника, поета та громадсько-політичного діяча.

Євгена Коновальця - організатора куреня УСС, а потім голову ОУН.

Євгена Петрушевича - президент ЗУНР.

"СОН"

Я сиділа за столом. Навколо була темрява, лише настільна лампа освітлювала моє робоче місце. На столі біля мене стояла чашка чаю, яку я постійно боялася перекинути на ноутбук, підручник з історії, зошит та ще деяке канцелярське знаряддя. Тривалий час сидячи на табуретці у позі лотоса, мені з кожною хвилиною ставало все більш незручно та некомфортно. Заплющивши очі та приклавши пальці до скронь, я бурмотіла: 

-...Національно-Визьвольна війна під проводом Банана Хмельницького розпочалася 25 січня 1648 року... - в мить зметушилася, зрозумівши, яку маячню я ляпнула, - та щоб його, який Банан Хмельницький?! 

 Опустивши погляд на книжку, мене зустрів ображений портрет Хмельницького, що мертво дивився на мене зі сторінки. Я зітхнула, промовивши: 

-Пробачте, пане Богдане. 

 Взяла чашку, ліниво відпила звідти: чай уже був холодний... Я наче зависла. Сіла над книгою, змушуючи себе знову повторити хід подій тієї війни, який постійно забувала. Але воно, чомусь, просто не думалось. Можливо, через те, що я уже четверту годину сиджу над цією історією? Та ні, це напевно через те, що я дурна якась, точно.

 Я знову видихнула, поклавши голову на стіл і не помітила, як тієї ж миті кудись провалилась. 

 Далі мене ніби не існувало. Я не відчувала себе, свого тіла, не могла думати, або якось коментувати те, що відбувалося. Лише споглядала зі сторони. 

 Це було невелике приміщення, проте доволі затишне та своєрідне. Воно було схоже на архітектуру сімнадцятого століття. В центрі стояв стіл з якимись стравами, я не могла розібрати, що то було конкретно, а за столом сиділо доволі багато людей. Здається, я їх знала? Точно, знала! Ось Богдан Хмельницький, біля нього Іван Мазепа, а далі Михайло Коцюбинський, Тарас Шевченко, Леся Українка, Василь Каразін, Григорій Квітка-Основ'яненко, Олена Теліга, Василь Вишиваний, Михайло Грушевський, Павло Скоропадський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Євген Петрушевич, Степан Бандера, Євген Коновалець, Володимир Вернадський, Василь Симоненко, Софія Окуневська та Всеволод Нестайко. Оце так компанія зібралася. Можливо, трохи різношерста, але чого ж вони тут сидять, га? В тім, я почула діалог: 

-Нудьга бере мене... Нумо зіграймо в шахи, Винниченко, - мовив Петлюра, поважно впершись у спинку лави. 

 Володимир погладивши бороду, підійняв на нього незадоволений погляд, промовивши: 

-Сперечався зі мною, протестував проти Брестського миру, а тепер пропонуєш мені з тобою у шахи грати? 

-Ви підписали договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною, як я міг підтримати його? - відповів він, а потім звернувся до Михайла Грушевського, - а ти, Грушевський? 

 Петлюра величаво закинув ліву ногу на праву, та, закинувши праву руку на спинку лави, як часто любив сидіти, легко всміхнувся. Михайло, відірвавши погляд від своїх записів, нахмурено дивився на нього, низьким, хриплим поважним голосом відповівши: 

-Не до шахів мені, Симоне. Я дев'ятий том Історії України-Ру́си пишу, не відволікай мене, будь ласка.  

-Краще б умови ІІ Універсалу підправив, - пробурмотів Петлюра. 

 Грушевський, почувши докір наступника, підійняв на нього пильний погляд, запитавши: 

-І чим ж вас, пане, ІІ Універсал не влаштовує? 

-Те, що цей ваш "компроміс" гальмував процес творення незалежної держави. Міхновський тоді мав рацію, тлумачивши це, як зраду українських ідеалів. 

-Ми намагалися уникнути збройного кофлікту з Тимчасовим урядом, - мовив Грушевський. 

-Проте ваша демократія та ненасильницькі методи понизили авторитет Української Центральної Ради серед народу і викликали недовіру, - сказав Петлюра, - а ще неспроможність УЦР негайно вирішити кризові питання. 

-Саме тому я і зробив державний переворот та запровадив гетьманат, - втрутився Павло Скоропадський. 

-І відповідно до його указу була створена Українська академія наук, - додав Володимир Вернадський, який був її першим президентом, що зараз теж писав якісь наукові нотатки. 

 Софія Окуневська, що була видатною лікаркою та цікавилася дотичними темами до записів Вернадського, зацікавлено глянула у його нотатки, тихо, увічливо запитавши: 

-Можна я подивлюся на ваші нотатки, будь ласка? 

-Так, звичайно, - так ж само пошепки відповів Володимир, будучи радий поділитися своїєю працею. 

-І університети за його правління були засновані, наскільки мені зараз відомо, - втрутився Всеволод Нестайко, - і Каразін, ніби, у 1805 у Харкові відкрив університет, так? 

 Василь Каразін схвально кивнув, будучи задоволеним, що нащадки пам'ятають про це. 

-Проте зовнішня політика кульгала, - почав Петлюра, - союз із Німеччиною добре понизив твій авторитет, коли Німецька імперія почала занепадати. 

-Принаймні він мужньо визнав, що у нього не вийшло очолити державу, - мовив Вернадський, тримаючи погляд на своїх рукописах, які перечитувала Софія, - а не як більшість політиків звинувачував у цьому обставини та недооцінювання його народом. 

-А я ж, після того, як Винниченко за кордон емігрував, став головою Директорії і очолив усю державу найскладніший період її існування, - мовив Петлюра. 

-Саме тому без мого відома уклав Варшавську угоду із Пілсуцьким? - запитав Євген Петрушевич, невдоволено дивлячись на соратника

-А Пілсуцький це хто? - втрутився у розмову Хмельницький. 

-Польський лідер, - відповів Петрушевич. 

 Богдан, який усе життя вів безперервну боротьбу з поляками, неоднозначно підійняв брову, здивовано дивлячись на нього. Євген теж так ж само скоса дивився на Симона, адже був в край незадоволений та обурений тим, що Петлюра будував за його спиною якісь незрозумілі відносини з Польщею, яка була найбільшим ворогом галичан та й усієї ЗУНР. 

-Ви укладали спільні угоди із ляхами? - вражено перепитав Хмельницький, - з ляхами, які убили мого сина, розгромили мій хутір Суботів, знущалися над нашими людьми та панували на нашій землі? 

-От і я про те, - втрутився Петрушевич. 

-Ну не з більшовицькою росією ж, - невимушено відповів Петлюра. 

 Мазепа, згадавши свої, можливо, дещо невдалі угоди зі Швецією, неоднозначно опустив погляд, слухаючи розмову інших. Євген Коновалець, Степан Бандера та Олена Теліга підтримали останню репліку Симона схвальними киваннями, хоча Бандера, поправивши піджак, зауважив: 

-Та я би й не сказав, що і Польща для нас є побратимом. 

-То я ж бо і про це, - знову повторив Петрушевич. 

-Одна політика Пацифікації чого варта, - додав Коновалець. 

-А що це таке і чому ж вона була запроваджена? - зацікавлено вникаючи у їхню розмову, запитала Леся Українка. 

-Через активну діяльність Організації Українських Націоналістів, якщо я не помиляюся? - відірвавшись від складання чергової поезії, мовив Василь Симоненко. 

-Ні, ні, дайте я поясню, - почав Коновалець, - це був післявоєнний період Великої Депресії, що накрила тоді всю Європу. Тоді ми вирішили знову підійняти українське питання на міжнародній арені. І били по знищенню найбільш болючого: майна. Саме тому Польща запровадила політику Пацифікації, або ж так званого примушення до миру між українцями та поляками. 

-Хоча примиренням це було важко назвати, - Втрутилася Теліга, - польські правоохоронці вривалися у будинки цивільних українців, проводтли арешти та побиття. 

-Який жах... - розчаровано зітхнувши, протягнула Українка. 

-Ціна волі та свободи завжди була тяжкою, - поважно озвався Шевченко, гідно нахмуривши брови. 

-І ми всі намагалися цього досягти, - продовжив Грушевський, - кожен докладав усі зусилля до того, аби створити незалежну державу, тому ми не в праві висміювати політику одне одного, адже на час правління кожного придали свої складнощі та вороги. 

-Що ж, маю віддати належне, ви маєте рацію, - як і всі присутні, погодившись зі своїм попередником, мовив Петлюра. 

 Раптом, тихим, проте помітним шарудінням порушивши кількасекундну тишу між ними, на підлогу впав один з рукописів, що їх при собі зараз мала більшість присутніх осіб. За загубленим аркушем нагнувся Василь Вишиваний, що, уважно слухав попередній діалог, проте не втручався у нього. 

-Дозвольте запитати, що це у вас, пане? - зацікавлено запитала Леся Українка, як і всі ішні звернувши увагу на нього. 

-Це моя збірка віршів, які я присвячу своїм солдатам. 

-Вашим солдатам? - запитав Шевченко, - то ви тут теж вояка? 

-Я очолював 13-ий Галицький полк уланів австро-угорської армії у 1915 році, - гідно відповів він. 

-Та чую я, козаче, що нечиста твоя мова. Чи точно українець ти? 

-Я народжений австрійцем, але серце моє належить Україні. Я вивчив українську мову та вважаю себе приналеглим до українського народу. 

-Твої слова заслуговують поваги, - мовив Шевченко. 

-Моє серце теж належить Україні, - промовив Михайло Коцюбинський, - особливо мене манить гуцульська культура. Ось нещодавно закінчив написання повісті "Тіні забутих предків". Особливо мені сподобався останній епізод, коли мавка Івана звабила та у лісі вбила. 

-Мавка вбила? - приголомшено дивлячись на нього, запитала Леся Українка, - це ж добрі створіння? 

 У цей момент почулося чиєсь пузіхання. Ніхто не зрозумів, чи то був Петлюра, який так ж само нудьгував, чи Хмельницький, або Мазепа, яких не так сильно цікавили розмови про літературу. 

-У міфології центральних регіонів України, - піднісши вказівний палець, мовив Коцюбинський, не звертаючи уваги на нудьгу політиків, - а у Закарпатських повір'ях це негативний персонаж. 

-Оце так... - протягнула поетеса, - і чи є ж серед нас ще письменники? 

-Так, - промовив Квітка-Основ'яненко. 

-Еге ж, - озвався Василь Симоненко. 

-Звичайно, пані, - мовив Всеволод Нестайко. 

-І що про що ж ви пишете, панове? - зацікавлено мовила вона. 

-Ось нещодавно завершив вірш "Чи знаєш, що ти людина", - пробігаючись очима по рукопису, мовив Симоненко, - ось, можете почитати. 

 Леся взяла аркуш з рук Василя, уважно перечитуючи його вірш. 

-А ви? - запитав Симоненко. 

-Я? - перепитав Нестайко. 

-Так. Що ви пишете? 

-Я для діток твори пишу, - посміхнувся дідусь, - люблю я дітей, вони радість приносять. Збірку книг "Лісова школа" написав, "Тореадори з Васюківки" також. Малеча з задоволенням читає, і мене це тішить. 

-Справді? - зацікавлено перепитав Симоненко, продовжуючи розпитувати його про його творчість. 

 У цей час Скоропадський раптом неоднозначно зітхнув, тихо промовивши: 

-Симоне, ти ще не проти пограти у шахи? 

 Петлюра, так ж само поважно впераючись правим ліктем у спинку лави, глянув на нього та, після кількох секунд роздумів, відповів: 

-Ну давай... 

-...Це неперевершено! - говорила Леся Українка, повернувшись до Симоненка та віддавши йому його рукопис, - яка це  неймовірна поезія! Особливо мені сподобалися перші та останні стрічки... 

-...То який ви там жанр заснували? - запитав Шевченко, дивлячись на Квітка-Основ'яненка. 

-Соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Я ще написав "Конотопську відьму", "Дворянські вибори"... 

-...То що там було після Виговського? - приголомшено розпитував Хмельницький Мазепу, - у Гетьманщині розкол пішов?! 

-Твій син Юрій купу нерівних договорів повкладав, там і Слободишенський трактат з Річчю Посполитою, і Переяславські статті з московією. Так Гетьманщина на Правобережну і Лівобережну поділилася... 

 У цей момент картинка перед очима раптом різко обірвалася. Я сіпнулась, дещо налякано підійнявши голову. Чашка з чаєм, яку я попередньо боялася не кинути, полетіла вниз, із дзвінким грохотом розбившись об підлогу. На столі переді мною стояла та ж книга, і на мене із її сторінки так ж само дивився Банан... Богдан Хмельницький. «Що за маячня мені наснилася?» - промайнуло у моїй голові. Я глянула на підогу, по якій розтікся липкий, солодкий чай та розсипалися дрібні осколки. Хоч не на ноутбук... Важко зітхнувши, я попленталася за пилососом та ганчіркою, все ще згадуючи незвичну, проте цікаву маяню, яка мені наснилася. 

Чи вийшло це оповідання цікавим та доступним судити не мені, а вам. Звичайно, можливо, я трохи додала і свого, адже не могла точно знати, чи любив Петлюра грати у шахи, які у них характери були і так далі :). Діліться своїми враженнями і, також, підписуйтеся на мій Інстаграм liinaadiicksoon, там є багато цікавинок для моїх читачів та для інших авторів:)