Game over | Твір в рамках челенджу

Привітики!

Нещодавно ви мені накидали в рамках челенджу від Інни Турянської 18 цікавезних слів, і з них я зліпила історію =) Як на мене, вийшло доволі непогано...)

Game over!

Відеоігри завжди були невимовною пристрастю Максима, тому новенька VR-гра просто-таки не могла пройти повз нього. За тиждень її напруженого освоювання він вже встиг віддати належне творцям: безумовно, це найкраща гра за всі роки його запеклого геймерства! Крутецька графіка, спецефекти, від яких кидає то в жар, то в холод, а найголовніше ― відчуття цілковитого занурення, через що смак перемоги мусить бути надзвичайно сильним. 

У глибині душі Максим ― за нікнеймом Гільгамеш ― вже насолоджувався тріумфом. Недарма він, мов несамовитий, не розлучався з монітором від заграви до заграви! Щоправда, після шаленого проходження завдань рівень його життєвої енергії досяг критичної мінімальної точки, що не завадило б по-розумному й перезарядитися... 

Уважно оглянувши розлогі гілля дубового лісу, що тонув у мороці ночі, Максим хитнув головою:

― Ні, жодного перепочинку! ― І продовжив з усією впертістю торувати нетрища: з NPC він впорається як раз та два (недаром у вузьких колах прозваний десницею Ареса!). Тільки-но в думці промайнуло мляве: «Аби лишень смурфи не надибалися…»

Та раптом Максим вчув за спиною дивне шумовиння, наче бурхливий потік річки Черемош з міццю вдарявся об стовбури вікодавніх дерев. Меч в його руці поважчав стократ: хтось ― і достоту не NPC ― незримою тінню слідкував за ним ще від початку гри! Йому так і хотілося вигукнути в порожнечу, спаплюживши нікчемного сталкера парочкою перченими слівцями, одначе він стримався: потрібно поберегти енергію (якої й так залишилося обмаль) на фінальну сутичку.

Через декілька шпарких кроків виринули перші обриси блукаючих спогадів, немовбито химерні видива з фантасмагоричних снів: крамар, який перебирав кісточки нахабного покупця; мандрівець у крислатому капелюсі, який зайшов до таверні випити бренді; господиня, яка тримала лозницю для сушіння яблук та позіхала від втоми, бо на неї ще чекає грис; козаки-кубанці з шаблями напереваги; миловидні лебідки в широких багряних сукнях, гаптованих по краях чорним оксамитовим мереживом… 

Мимовіль погляд Максима вловив невелику бурштинову скриньку, яка, здійнявшись над покритою мохом землею, випромінювала блакитне сяйво, що аж вабило та притягувало до себе, буцімто джерело життєдайної води. Поза всяких сумнівів, це саме те, що він шукав, ― скарб, здатний відкрити нові можливості у грі.

Але за  будь-який скарб варто ще поборотися.

Зненацька Максима оглушив громоподібний рев, а наступної хвилі прямісінько перед його носом промайнула хижа тінь, зупинившись позаду. Блискавкою розвернувшись, Максим охопив міцніше руків’я меча, бувши цілком і повністю готовим до сутички з монстром. Ним виявилася подібна до перевертня істота, вдвічі більша за нього самого, м’язисте тіло якої вкривав густий шар шерсті, а з розчахнутого рота бридкими цівками ляпотіла слина. Попри сутулість, монстр випромінював небувалу дужість, а червоні від люті очі так і гарчали: «Не встигнеш і бровою повести, розірву на шматки!». 

А рвати було чим… 

Не довго думаючи, монстр кинувся в атаку, силкуючись роздерти Максима довжелезними й гострими, наче в марвельського Росомахи, пазурами ― той миттєво відхилився, крутнувшись навколо себе, та зробив блискавичний випад: різко встромив меч в бік тварюки. Не встиг Максим вдосталь порадіти швидкій перемозі, як монстр видав гортанний рев: здавалося, нещадне поранення його тільки роздраконило.

«Чорти б мою печінку з’їли, що за бісівня?!» ― спалахнув Максим, вмить обурившись. Його меч, здобутий в боротьбі кров’ю та потом, спроможний вбивати одним тільки доторком ― жодних винятків бути не може! Однак монстрові було начхати на магічну силу якоїсь там зброї: з пронизливим ревінням кинувся в чергову атаку, розправивши кігті, щоб знести йому голову. 

Вперше за всю гру Максим відчув щось схоже на страх, який кровожерливими та гострими ланцюгами обплів його ребра, повсякчас стискаючи все сильніше й сильніше, що аж дихати було нічим. А проте мовчки спостерігати, як якась тварюка одним роз’ярілим ударом відправляє його в нокаут, аж ніяк не збирався.

Стиха вилаявшись, Максим ухилився, впавши на землю, перекотився, а відтак стрімливо схопився на ноги, опинившись позаду монстра. Тоді ж, ні краплини не сумніваючись, встромився мечем в спину супротивника ― туди, де, найімовірніше, було серце. Кров разом із несамовитим лементом монстра брязнула навсібіч, притім забруднивши одяг Максима та його обличчя, одначе жоден мускул не видав його відрази. Насилу вгамувавши нудотні позиви рвучкими ковтками повітря, Максим зрештою описав мечем коло, щоби вирізати все ще пульсівне серце, опісля штовхнув монстра ногою долілиць. А втім, той вже починав мало-помалу зникати в багряній димці.

На вустах Максима заграв переможний вишкір: навіть мови нема, цей раунд за ним. Однак варто було йому підвести голову, обернувшись зором до скриньки, як посмішку з усього маху змело.

СКРИНІ НА МІСЦІ НЕ БУЛО!

― Трясця йому в печінки… ― просичав Максим, блукаючи поглядом в лісових нетрях. Нарешті він вловив чийсь порух, а разом з ним і бажане сяйво скрині, ― стиснувши міцно руків’я, зі швидкістю світла шугнув в бік таємничого переслідувача та перетнув йому шлях, виставивши меч наперевіс. 

На його щире здивування, сталкером виявилася дівчина, вбрана поверх непримітної сукні в чорний плащ з широким каптуром, що приховував обличчя, залишаючи на видноті тільки губи, скривлені хитрим вищиром. 

«Бісова куртизанка!» ― викартав в думці Максим, метаючи громи та блискавки увсебіч. Він просто-таки до осоружного закипання в мізках ненавидить, коли діють крадькома, а тим паче ― коли забирають жадане прямісінько в нього перед носом!

― А чи не читерство це, крихітко? ― процідив Максим люто, одним вправним рухом скидаючи мечем каптур з її чола. Його зору предстало вродливе личко, обрамлене рудими хвилястими пасмами волосся, а зелені очі так і блискали лукавством ― достоту мов відьма. Але їй не вдасться його зачарувати!

У миг ока Максим приставив меч до блідої шкіри шиї незнайомки:

― Віддала скриню по-хорошому. І можна без вибачень.

На диво, дівчина зареготала в повен голос ― лунко, з надривом, довго… (Ох, здається, в неї достобіса тарганів у голові ― суперово просто...) Аж поки не дістала з піхов свого меча та не торкнулася ним Максимового живота ― той навіть бровою не повів. 

― Не віддам! Мій приз, ― солодко всміхнулася вона.

― Зовсім ненормальна? Не бачила, як я мить тому з тим перевертнем розправився? Хочеш повторити його участь? ― Всупереч своїм словам, Максим злегка схрестив їхні мечі, аби відвести її клинок на безпечну відстань. 

Наступної миті незнайомка з безстрашністю вступила в одурманливу гру з вогнем: навіть і не думала ховати зброю, а навпаки ― міцніше надавила на його лезо своїм, обійшовши легкими кроками навколо нього, мов танцюючи. 

― Сам ненормальний! ― креснула злісно вона. ― У тебе життєва енергія майже на нулі, а ти хочеш в’язатися в нову бійку? Серйозно?

Мимовіль Максим глянув на її показники ― 90 відсотків. От зараза! Поки він виконував місії, вона пленталася за ним тінню, а тепер ще й хоче приз відібрати! А дзуськи їй…

 
Наступної миті Максим атакував її ― меч просвистів надто близько коло шиї незнайомки. А втім, цілі не досяг: дівчина блискавично парирувала удар, а відтак колючими випадами пішла в атаку, немовби була вмістилищем гніву, яке зроду-віку утримувалося в клітці й ось-ось вирвалося на волю, щоб спалити дотла все на своєму шляху. 

Їхні мечі безперестанку схрещувалися, розсіюючи гарячі іскри врізнобіч. Декілька разів Максимові майже вдавалося простромити її ― але тільки майже, бо це дівчисько раз у раз вправно відхилялося, а потім так само вправно наступало. Без крихти сумніву, гідний супротивник. А він тим часом ― чого тут таїти? ― дедалі більше виснажувався: випади ставали млявими, а захисні удари ― сповільненими. Якщо так триватиме далі… 

Аж ось в розпал бійки незнайомка хихикнула:

― Гільгамеш? Чудне прізвисько.

― А твоє… ― запнувся Максим, бо не зміг прочитати її нікнейм. Дідько, як вона це зробила ― приховала ім’я? 

― Гільгамеш ― це типу божественний воїн, який бажав досягнути безсмертя, але так його й не досяг? ― з реготом мовила вона. ― Символічно, не знаходиш? 

І незнайомка атакувала з новою силою ― либонь, їй вже набридла ця гра, ― різко змахнувши мечем понизу, чим змусила Максима відступити. Одначе він не помітив корч ― перечепився та беркицьнувся на п’яту точку. Мов уві сні спостерігав, як незнайомка безпристрасно нанесла останній ― смертельний ― удар, врізавшись мечем акурат йому в груди.

― Можливо, наступного разу тобі всміхнеться удача ― і ти таки досягнеш безсмертя, любий Гільгамеше… Але не сьогодні. ― І, хихикаючи, вона розчинилася в нетрях лісу, залишивши ошелешеного Максима стікати кров’ю.

Допоки на екрані не з’явився противний напис: 

GAME OVER!

Максим шоковано витріщався на нього, не вірячи власним очам.

GAME OVER!

Такий шок, який проймав аж до самісіньких кісток, Максим не відчував навіть тоді, коли замість дихлордифенілтрихлорметилметану чисто випадково використав нітрогліцерин, чим заледве не спалив пів шкільної лабораторії!

GAME OVER!

Невіра у власну ганебну поразку ляскала в скронях, мовби електричним струмом. Тиждень гри коту під хвіст! А все завдяки цій дівці… Та він її з-під землі дістане, а потім власноруч зариє!

GAME ― бляха ― OVER!!!

Винуватці:

Лебідка ― Олеся Глазунова

Лозниця ― Ніка Цвітан

Печінка ― Дмитро Євтушенко

Спаплюжений ― Марина Тітова

Росомаха ― Лариса Бондарчук

Куртизанка ― Еммі Берн

Ліс ― Катерина Федоровська 

Спогади ― Оксана Зоря 

Надибати, крамар ― Dana N

Таргани ― Ірина Скрипник 

Глибина ― Іра Майська 

Кубанці ― Віка Лукашук

Дихлордифенілтрихлорметилметан ― Lina Dickson

Бренді ― Олена Гушпит

Грис ― Інна Турянська

Черемош ― Тетяна Овчіннікова

Заграва ― IRMA SKOTT 

P.S. Якщо вам здалося, що історія вимагає продовження, то вам не здалося =)

Це дійсно нарис книги з назвою №1

"Мій ворог знає всі моє секрети". 

Колись настане її черга) 

А естафету передаю Арія Вест.