Міжавторський челендж Гра в слова. Моє оповідання

Вітаю мої любі. Нарешті я склала оповідання з ваших слів. Зізнатися чесно було трохи складно. Бо слова різнобарвні й по своєму важкі. Тому якщо вийшло не дуже прошу не засуджувати мене строго. Оповідання без назви. Може ви, мені підскажете як його назвати.  Якщо воно вам сподобається я можливо зроблю повноцінну книгу про нашого блогера.

І ось що вийшло...

    Вирішив якось відомий, чи не дуже відомий, блогер Морелі (це його нікнейм) поїхати до своїх дідуся й бабусі в село. Щоб трохи відпочити та й контент новий відзняти. 
Їхав він з самої столиці аж до невеликого села, що на Львівщині. Взяв він з собою не багато. Тільки м'ятну цукерку та декілька баночок пепсі. 
Дуже хвилювався,  Морелі, як дістанеться до місця призначення. Що скажуть дід та баба. В потязі майже нічого не їв, не рахуючи трьох гамбургерів та м'ятної цукерки.
Але на щастя дідусь з бабусею його впізнали й навіть трохи зраділи. Ну як сказати зраділи.
Як казав дід: "Нащо він нам тут всрався?". Та куди вже подінеш того онука? 
Нічого, залишився він в них трохи пожити.
Але не врахував хлопець одного. В селі не відлежуватися, а працювати треба. Вставати з самого ранку.
Худобою займатися та на городі поратися.
– Сашко, вставай. Годі на канапі  валятися. Треба на  городі скосити. Знову все травою поросло, – гукнув дід й натягнув на голову строкатого картуза.
– Зараз тільки сьома ранку. Ти що знущаєшся, діду? Це просто крінж, – обурився Сашко.
– Ах ти ж бісів лінивець. Ти що мені сюди суватися без діла приїхав? Га? Зараз я тобі покажу твій крінж, – закричав дід й взяв мітлу до рук. І як почав хлопця гамселити так, що  тільки несподівана поява Хвостатого врятувала Сашка.
Кіт різко гайнув під ноги старому й той мало не впав. Це й дало змогу хлопцеві втекти на вулицю.
Сашко глянув на безхмарне небо й роздивився по сторонах. Повсюди було тихо наче всі повмирали. Не те що в гучному місті.
Вирішив Сашко почекати поки дід заспокоїться. Взяв айфона до рук прикріпив селфі палку й почав місцевість знімати. Включив прямий ефір.
– Вітаю, мої любі підписники. Це просто треш. Куди я потрапив? Не повірите, – розбалакався Сашко. 
Й направив камеру айфона на себе.
– Ось ти де, засранець, – крикнув дід. – Якого біса ти тут робиш? Чого це в тебе телефон на палці? – дід ближче підійшов до онука.
– Діду, це селфі палка. Щоб знімати відосики. Для моїх підписників.
– Що ти верзеш? Тобі просто зайнятися нічим. Ходімо я тобі швидко роботу знайду, – підкреслив дід.
– Я вже зайнятий. Я відомий блогер, розумієш? – уточнив Сашко.
– Блохер? Ще цього нам не вистачало. Блох з тебе знімати, – обурився дід.
– Діду, я блогер. Це інше. Це мистецтво, – протягнув Сашко.
– Так, закінчуй свою гру, віртуоз блохерного мистецтва. Й давай гайда на кухню. Бабусі допоможеш рибу почистити. Я вчора таку файну щуку піймав,  – похвалився дід. Й показав руками її розмір.
– Ні, я не можу. Це ж потім віл мене буде тхнути. Й руки забрудню....
– Бодай би м тя мати була радше на кропиву висьцяла..., – захитав дід головою. Мабуть, знову прийдеться магній для серця приймати. 
– Діду, а у вас є барбершоп? А то мені підстригтися не завадило. Та й тобі теж. Ти з цією зачіскою на кульбабу схожий, – засміявся Сашко.
– Йшов би ти. За небокрай, онучку, – зітхнув дід. Плюнув та й пішов до хати.
Минуло кілька днів. Зрозумів Сашко, що не звик до сільського життя. Не його це було. Вирішив він у місто повернутись. Одягнув жовту футболку й лавандові штани. Жужмом склав у валізу весь одяг.  Взяв пакунок, який йому в дорогу зібрала бабуся та й вийшов на подвір'я. 
А там дід скорчений стоїть. Не розігнеться ніяк.
– Діду, що з тобою? – одразу ж поцікавився хлопець.
– Що? Що? Скривило мене від тебе. Тепер розігнутися не можу. Їдь вже з Богом, нарешті. Годі вже з нас, – заскрипів зубами дід. 
– Його радикуліт схопив. От чекаємо на нашого дільничного лікаря, – засмучено промовила бабуся.
– Так вам дексаметазон потрібно купити. Батько постійно ним користується, – заявив Сашко.
– Та хто його тепер шукати буде? В нас в селі всього одна аптека. Та й те напівпорожня, – зітхнула бабця.
– Ну то я вам привезу. Як знову до вас у гості приїду, – промовив й засміявся на всі тридцять два зуби Сашко. Й він точно знав, що приїде.

Дякую всім за слова. Було цікаво й занятно попрацювати над оповіданням. Всім мирного неба й спокійного дня)

PS: Сподіваюся  помідори в мене не полетять)