Дещо про поетику

Сьогодні багато хто пнеться в письменники й займається літературною профанацією. Їхні твори, зазвичай, низької або середньої якості, а доробок складається з частих та неякісних, "малошліфованих" публікацій. Це явище в колі професіоналів називається графоманством і несе негативне, фактично осудливе забарвлення. Тому сьогодні хотілось би поговорити про наболіле – про те, як створювати пристійну поезію, не нехтуючи канонами традиційного вірша.

Насамперед зауважу, що я сам не професіонал-літератор, принаймні через небагатий досвід у цій галузі бракує сміливості себе так називати. Проте за останні 3-4 роки отримав достатньо зауважень і порад, які відшліфували мій стиль та допомогли намацати ветор розвитку в аморфній царині. Частину "правил" доводилось шукати самому – викопувати з нетрів інтернету, питати в колег по перу та відкривати методом проб і полилок. Тому їх не варто сприймати як щось строге, радше – як пораду, рекомендацію, щоб зробити творчістість майстернішою, доступнішою й оригінальнішою.

Перед тим як сісти за написання вірша, потрібно розуміти, що кожна поезія будується на таких трьох китах: Мелодика, Унікальність та Грамотність. Проаналізуємо кожен із них.

1. Мелодика

Кожен поет-початківець рано чи пізно знайомиться зі стопами – основою основ віршування. Для тих, хто не на кораблі: стопи – це чергування наголошених та ненаголошених складів, що задають звуковий ритм (щось на кшталт мелодії в пісні). Сюди відносять як звичні зі школи ямби й хореї, так і складніші – авторські. Такий підхід до віршування спрощує та полегшує читання. Тому навіть письменники-експериментатори намагаються зберегти у своїй творах "пережиток минулого" й різноманітно граються з тактом у верлібрах та білих віршах. Так, навіть у них спостерігається послідовне чергування логічних акцентів, яке не завжди помітне сторонньому.

На жаль, нерідко автори-початківці нехтують першоціллю стоп, а саме – згадаймо – пришвидшити й полегшити читання. І річ навіть не в порушенні такту: люди просто забувають, як спілкуються, та вводять у вірші нехаректерні для звичної – літературної – мови конструкції й ускладннють твір надмірними інверсіями чи, наприклад, вставними словосполученнями. Замість того, аби відшліфувати строфу та вишуканіше описати образ, вони змушують споживача спотикатись через рядок, уповільнювати швидкість читання або повертатись до певних розмитих фраз. Погодьтесь: при натраплянні на стилістичну фігуру на кшталт "сонця ніжний бриз" Ви інтуїтивно збавляєте темп, щоб підсвідомо переставити перше слово в кінець. Причина – так рідко говорять у житті, принаймні це не поширена літературна норма.

Тому давайте поговоримо про деякі правила поетики, які сприяють мелодиці, підсилюють її ефект:

1) Обмеження інверсій. У віршах ми часто спостерігаємо порушення прямого порядку слів, створення різних перестановок для урізноманітнення мови. Але не всі вони полегшують читання. Якщо Ви хочете уникнути цього, не формуйте речення так, як би цього не зробили в прозі. Такий орієнтир допоможе розуміти сприйняття сторонньої людини, бо для неї вірш – це набір слів (бажано – смислово й літературно логічний) і вона, зазвичай, не розуміє закулісся поетикотворення.

Зокрема, – порада – відмовтесь від довільної гри означення та означуваного слова й притримуйтесь звиклої при письмі постановки на кшталт "ніжний бриз сонця". Нудно? Так, але для цього й існує критерій унікальності, щоб придумати цікавішу варіацію.

2) Обережніше – із відокремлювальними конструкціями. Сюди ми відносимо: звертання, вставні та вставлені, уточнювальні слова та словосполучення, відокремлені означення, додатки й обставини тощо. Треба розуміти: кожна кома, чи то розділовий знак, – це логічний наголос і він дратує, відволікає читача, коли припадає на зайву інформацію. Тому їх треба використовувати обережно, бажано – уникати використання в середині речення, адже це призводить аж до двох пауз і, відповідно, заминок. Найкраще ж – переставити на початок чи в кінець як логічний засіб зв'язку або обкрутити так, що одна кома припадає на інтуїтивну чи іншу зупинку (кінець рядка, інший розділовий знак, наприклад при однорідних членах).

3) Лаконічність. Поезія – найчастіше – виступає в короткому жанрі, тобто обмежується декількома строфами. Тому перевантажувати вірш складними й ускладненими реченнями не тільки загайно, а й абсурдно. З одного боку, вони ускладнюють зміст та непропорційно видовжують образ, з іншого – зайвий раз "грузять" читача, часом заплутують настільки, що він не розуміє думки автора. Отже, намагайтесь обмежуватись простими реченнями – у межах одного-двох рядків, а при використанні складних і внутрішніх конструкцій це правило застосовуйте на кожну складову, але в рамках розумного: навіть таке речення не має тягнутись, наче паротяг, на декілька стовпчиків.

2. Унікальність

На жаль, вірш – це досить швидкий жанр. І якщо збірка новел може містити кілька відносно великих творів, то звичний томик поезій – десятки й навіть сотні. А взявши до уваги вузькість тематик (не так стилістикою, як специфікою структури та розміру, котрі сковують автора до рівня коротких замальовок), часто натикаєшся на співзвучні вірші, подібні за мотивом і сюжетом. Хоч це – не обов'язково плагіат. Просто поезія, як кожна гілка мистецтва, поступово вичерпує себе, змушує шукати оригінальніше – унікальніше.

Часом письменники знаходять вихід в експериментальному новаторстві – верлібрах та білих віршах, де влашаштовують етичні провокації, граються зі змістом та формою. Та іноді вони ігнорують одну з ключових функцій своєї царини – естетичність, у той час коли їхні "шедеври" викликають тільки відразу.

Насправді ж існує безліч інших способів зробити власну поезію унікальною. Вони ґрунтуються на основі підвищення вимог до якості художних засобів і вимагають постійного пошуку та самовдосконалення, тобто потребують удосталь часу й терпцю.

Давайте розглянемо найважливіші з них:

1) "Бездоганні" рими. В умовах новаторства дедалі більше нехтують правила римування. А шкода... Бо це чудовий засіб покращити мелодику й читання заголом, змусити вірш залишитись у голові та розставити логічні акценти. До того ж їхньою несподіваністю можна вразити навіть непрофесійного читача. Тому якщо Ви – прихильник рим і традиційної поезії, варто ретельніше добирати слова та не ігнорувати певних – уже писаних – правил-рекомендацій:

– Не використовуйте дієслівних та прикметникових рим, найкраще – поєднувати різні частини мови. Можна використовувати й іменники, але тоді рекомендується створювати несподівані пари. Сюди відносяться як далекі за змістом поєднання (паром – за зразком), так і групування іншомовного та українського слова (прохід – флюїд; проте цим не треба зловживати). Якщо автор зрештою прагне використати лише дієслова чи прикметники, тоді виняток становлять неочікувані сполуки.

– Відмежовуйтесь від таких рим, де одно слово містить інше. Наприклад: краю – раю, піти – ти, море – оре, ночі – очі. Це вважається поганим тоном, а останнє вже стало поетичним кліше.

– Квадратні рими... Це коли однакові закінчення складаються лише з двох звуків. Чомусь дехто вважає їхнє вживання небажаним, проте інколи вони виглядають майстерніше, ніж решта типів. На мою ж думку, автори порадників просто забувають примітку "одно-двоскладові слова частого використання й із малою кількістю звуків". Бо зазвичай саме вони виглядають примітивними та неоригінальними. Мається на увазі щось на кшталт крій – мій, було – тепло. Щоб уникнути такого, намагайтесь або користуватись правилом неочікуваності або поєднувати слова з різною кількістю голосних.

– Чистота жіночих та чоловічих рим. Під першими маються на увазі випадки, коли наголос падає на передостанній наголос (наприклад жіночі – щоночі), під другими – на останній (стіл – довкіл). Але що ми хочемо цим сказати? Рима має дві функції: есетитичну – візуально однакове закінчення – і мелодійну – подібність головних звуків. Бажано, щоб обидві виконувались, тоді співзвуччя вважатиметься чистим.

Розглянемо детальніше.

Мелодійна харектеристика рими полягає в полегшенні читання, погостренні ритміки, посиленні логічного акценту. Для цього використовують аналогічність чи подібність звуків опісля й разом із наголосом, що вимагає фактичного або інтуїтивного володіння фонетикою. В основі лежить збереження голосних та обережна гра з приголосними.

Щодо голосних. Якщо справа стосується чоловічих рим, ми тримаємося однаковості останнього, наголошеного звуку (нічИй – новИй), жіночих – це відноститься не тільки до наголошеного передостаннього, а й ненаголошеного останнього (наодИнцІ – годИнцІ). Виняток – уподібнення звуків, що не погіршує молодійності (ненаголошені е/и, о/у, деколи – и/і ).

Щодо приголосних. У випадку чоловічих рим бажано, щоб усі звуки після наголошеного повторювались. Але іноді це складно зробити, а частіше – у жіночих. Тоді приходить на підмогу метод наслідування. Він базується на тому, що читач проходить швидко по тексту й не спотикається об заміну, упіймавшись за декілька основних звуків. Найчастіше під ними розуміються ті, які "глушать" решту, наприклад шиплячі, тверді, синорні, проте все – залежить від ситуації. На жаль, тема не достатньо вивчена і чітких критеріїв не існує, тому рекомендується обережно підбирати пару слів, щоб вони мали схожу звукову будову й на слух не вибивались із решти рим.

Також у всіх попередньо згаданих випадках не варто нехтувати естетичною складовою, адже і професіонал, і не посвячена в поезію людина оцінюватиме Вас візуально. Тому й рекомендується як у випадку чоловічої, так і жіночої рим принаймні останній голосний та всі решта звуків опісля залишати однаковими або – щонайменше – лише двох-трьох наприкінці.

До того ж рекомендують гратися зі співзвучям усередині слів та рядків, що покращуватиме мелодику, однак зловживати чи навмисно це робити не потрібно, адже може статись навпаки – нашкодить.

2) Влучні образи. На жаль, трапляється такі випадки, коли поет перегинає з художністю картини – і виходить пародія на високе мистецтво. Читач подібні речі не сприймає, адже звик до чогось простішого, приземленішого. До того ж коли намагаються хапати зірки із неба, забувають про логічність, змістовність тексту й отримують невартісну з точки мистецтва річ.

Візьмемо для прикладу класика української літератури – Ліну Костенку. Її вірші цінні не через надмірно оригінальні образи, а через майстерну влучність і життєвість. Дехто вбачає в цьому результат досвіду, таланту. Звісно, письменниця не обділена згаданими рисами, але уславилась своєю працьовитістю, скурпульозним підбором слів.

Тому якщо Ви хочете писати шедеври, то не обов'язково плести широкі означення, тягнутись до нереального. Постарайтесь керуватись принципом простоти й лаконічності, адже саме в них – геніальність. Як сказав мені одного разу головний редактор, "не пиши про те, що не можеш уявити – відчути, побачити, почути". Краще вже "пісочний колір волосся", ніж "пісочний погляд очей".

3. Грамотність. Звісно, кожний літературний твір повинен містити мінімальну кількість помилок. Зокрема – вірші. Проте поети, іноді – прозаїки, вважають за необхідне дотримуватись тліьки офрографічних та пунктуаційних норм, забуваючи про лексичні й стилістичні. На жаль, ми живемо не в ХІХ столітті, де не було ще усталеної літературної мови, тому нині кожне її порушення – це сміх для конкурентів та фахівців. Тут же хотілись би поговорити про найчастіші з них – неправильне вживання й поєднання слів.

1) Неправильне вживання відмінка. Часто поету на руку, щоб слово стояло в іншому відмінку: тоді воно вдало поміститься в стропу, однак замість того, щоб замінити конструкцію, від якої те залежить, ставить-таки неправильну форму. Запам'ятайте! Це – граматична помилка, і її не виправдають особливості жанру.

2) Неправильне використання слова. Деколи виникає інша ситуація – письменник найшов, на його думку, влучний синонім та забуває заглянути в словник задля означення. Це призводить до появи смислових абсурдів (лексична помилка), і якщо стороння людина пропустить невідповідність, то у фахівця виникнуть питання.

3) Вживання застарілих форм слів. Наприклад довга форма прикметників (довгії літа) або додаткове вживання "бути" до дієслова в минулому часі (жив був). Це не вважається певною помилкою, але їхнє використаннє не бажане в літературній мові та збиває читача з пантелику. Поступово відмовляйтесь від них.

4) Неправильна побудова речення. Окрім інверсії, поети мають інші інструменти для ґвалтування цілісного речення. Частина з них – це як лексичні, так граматичні помилки. Наприклад розрив неподільних конструкцій: моря війнув бриз. Або використання дієприслівникових зворотів у безособових реченнях. Знову-таки... Це – помилки, і їх ніщо не виправдає.