Любі читачі!

Роман “Сталкерка” вже на фінішній прямій. За кілька днів я опублікую епілог. 

Вартість завершеної книги буде вища, тому встигайте придбати її за ціною передплати.

Їй не таланить у коханні. Вона втомилася від токсичних стосунків із чоловіками, втратила надію на щасливе заміжжя і зважилася на ЕКЗ, щоб народити й виростити дитину сама. Одного разу в соцмережі на сторінці незнайомої жінки вона випадково бачить фотографію маленького хлопчика. Звичайна світлина, нічого особливого. Однак саме її вона отримала в клініці репродуктології разом із загальною інформацією про анонімного донора.

– Ну ти даєш! Відкривай швиденько! Там про тебе написано! – Кіра схвильована.

– Добре чи погане? – її занепокоєння передається мені, і рука тягнеться до мишки, щоб відкрити посилання і подивитися нарешті, що так стривожило подругу.

– Дивне! Дике! Відверто кажучи, повний абсурд. Ти знаєш, хто такий Яніслав Клейн?

– Яніслав… хто?

Мозок звик працювати швидко. Він одразу розщеплює інформацію на правильні складові. Але в єдину картину вони збираються погано.

– Клейн! Той, який завод медтехніки. Нещодавно по телеку показували, що він якийсь крутий томограф розробив – кращий за західні аналоги, – тараторить подруга, вивалюючи на мене потік відомостей.

Намагаюся їх сортувати, але в упор не бачу зв’язку зі мною. Точніше, прізвище Клейн відгукується в серці болючою скалкою і нагадує про палке перше кохання, яке завершилося повним фіаско. Це було дванадцять років тому. Кому зараз може бути до цього діло?

Яніслав Клейн… Ян-і-слав Клейн. Ян – це Яніслав? Боже… Відчуваю себе лялькою Вуду, у яку кожна думка входить голкою.

Ні, таких збігів не буває. Нереально. Дурість якась.

Руки нервово смикають мишу. Інтернет, як на зло, гальмує. Звільню до біса сисадміна!

– Янко, скажи, ти справді робила ЕКЗ, а не залетіла від свого юриста? – торохтить на іншому кінці дроту Кіра, не помічаючи мого психозу.