Пишу для самоствердження чи розчарування?

"У пошуках душі", яку не дуже й то шукають

Давно збиралась написати блог, що ж мене спонукало написати історію про мольфарку чи босорку — знаний персонаж серед жителів, які мешкають, як біля підніжжя Карпат, так і в гірських просторах, і за їх межами.

Вкінці травня я випадково натрапила  тут, на Букнет, на історію про босорку — карпатську, чи то відьму, чи знахарку, чи звичайну собі жінку, яка знається на травах і ще відає істину...одним словом — мудра жінка. Так от: натрапила і загорілась ідеєю й собі написати історію, яка ніби кадри кінострічки стала генеруватись в голові. Напевно, так мало статись, що в цю мить, в потрібний момент нейрони в черепку вишикувались в потрібній послідовності і я сіла викладати в електронний записник те, що генерував в цю мить мозок. Та виявилось, що потрібне лише оповідання, а в мене в голові вималювалась повноцінна книга. 

Оповідання я написала з відкритим фіналом, опублікувала тут, відправила в проект. Продовжила писати свою історію, але довго не могла вирішити: публікувати і далі, продовжуючи оповідання чи окремою книгою, залишивши оповідання з відкритим фіналом. Після довгих роздумів вирішила поділити на частини і продовжити.  Але через деякий час зрозуміла, що, можливо,  моя книга не така вже й цікава читачам, чи мені, банально, не вистачає хисту, аби яскраво передати відчуття, почуття героїв, і я просто здулась як повітряна кулька. Коли є час — пишу, хоч і з меншим ентузіазмом, ніж спочатку, а публікую і ще рідше, бо ж якщо немає читачів, то немає і запалу, і не бачу сенсу творити. Хіба що писати для себе, в заповітну шухляду.

Ось такі думки осіли мене останнім часом. Так що, напевно і цю історію заморожу до кращих часів.

Дякую всім, хто зазирнув в блог, аби прочитати мій песимістичний опус. Буду вдячна, якщо поділитесь думками з цього приводу.

Гарного затишного вечора, без сирен і душевних тривог!