Згадаймо про Стаса. Бомбезний "Не втекти від себе"

– Привіт! – тихо каже чоловік, який сниться мені щоночі. Лиш до нього так нестримно лине моя душа. І ось, нарешті, після довготривалої розлуки – він поруч. Між нами тільки лічені сантиметри, а я не маю права торкнутись навіть його долоні чи щоки, бо мій коханий одразу все зрозуміє. А серце нестримно лине до нього. Блукаю очима рідним обличчям, торкаюсь поглядом. Ледь стримуюся, аби не вп'ястися в ті неймовірно манливі губи губами. Його глибочезні карі очиська наповнені болем, але пелена вразливої ніжності все ж прорізається крізь той нестерпний біль на поверхню. Коханий огортає мене таким лагідним поглядом. Неможливо це витримати. Зараз зомлію. Знаю, бачу – він мені все пробачив і хоче до мене – торкнутись долонею, пригорнутися, обійняти, поцілувати, лине душею. Ох, Станіславе! Як багато я маю тобі сказати... Однак, ледь чутно вимовляю йому у відповідь лиш коротке: – Привіт! – Я приїхав, як ти просила, Валю. Як ти? – заколисує його голос. – Все добре, – картаю себе за брехню, але по-іншому поки не можу. – А ти? – Терпимо, – різонуло по серцю. – А що там з контрактом? – Потрібно внести суттєві поправки, – вдивляюся в його очі, не відриваючи погляду. – У мене в житті відбулись певні зміни. – Зрозуміло, – задумливо протягує, не розриваючи погляду. Видихаю та мимоволі кладу руку на живіт. Знаю, що цю новину я мала б повідомити коханому зовсім по-іншому. Так, аби відчув себе щасливим татком. Але зараз у нашому житті усе шкереберть. Станіслав за мить почує відверту брехню, викривлену «правду», і йому точно стане боляче... Однак, я маю зіграти ту фінальну сцену нашого, сподіваюся, тимчасового розриву – переконливо. Збираюся з духом і радісно випалюю: – Стасе, я вагітна! Тому й потрібні ті зміни в контракті. Радість моя не удавана, правдива, бо дитя у мене під серцем – його. Бачу, як округлюються улюблені мною карі оксамитові очі, тускне погляд і неймовірний відчай малюється в віддзеркаленні темних зіниць. Між нами запановує болісна тривала мовчанка. Ніхто з нас не наважується порушити цю нестерпну безмовність. Стас, очевидно, боїться отримати остаточну ствердну болісну відповідь на запитання, яке, я певна, дятлить йому мізки: хто батько?