Як здійснюються мрії

Сьогодні чарівна ToriKa приголомшила мене фантастичним відео, у якому розповіла про мої історичні любовні романи.

Іноді і нам, авторам, не вистачає слів, щоб описати свої емоції. І це саме той випадок. Бо на сторінку блогерки я підписана давненько. І ще після перших її відео мріяла, що вона зверне увагу на мої історії. І от, збулося)

Тому, ToriKa, ДЯКУЮ за здійснення ще однієї мрії.

Відео тут: https://www.youtube.com/watch?v=tPTkZiai_n8&t=33s

Принагідно я вирішила поділитися з вами улюбленими моментами зі своїх книг. Саме ці сцени досі змушують мене сміятися, плакати та завмирати.

БІЛЬ з книги «У тіні нашого кохання»

Завтра вона поїде.

Але як же він цього не хоче! І справа не у тому, що від нього відречуться всі Еванси. За ці кілька тижнів він зрозумів, що аби бути щасливим, йому достатньо лише Беверлі. Джеймсу було байдуже, де бути з нею: у велику родовому маєтку чи маленькому сільському котеджі. Було неважливо, бідний він чи багатий. Спілкується з аристократами чи селянами. Вечеряє качкою під вершковим соусом чи черствим хлібом. Беверлі, де б не була, робила світ кращим, добрішим, радіснішим.

Забрати її з його життя, все одно що забрати сонце і до смерті жити у тіні.

«Ти стільки років жив без Беверлі. Без проблем, проживеш ще стільки ж», – запевняв він себе.

«Справді?», – перепитував щемливий голос у його голові.

До того злощасного балу, коли він розбив серце Беверлі, вони були нерозлучні. А після того… А після того, він намагався її зловити між мандрівками. А коли це не вдавалося, підсвідомо тягнувся до тих місць, де побувала вона, до тих людей, з якими вона говорила, щоб хоча б погрітися у теплі, яке по ній лишалося.

Він був багато до кого прив’язаний. І його серце було сповнене братської, синівської та дружньої любові. Але те, що він відчував до Беверлі…

В його серці був куточок для кожного. Але тільки у Беверлі там був власний дім. І розуміння того, що вона там не житиме, вбивало його.

Поклавши руку на груди, він розтер місце, де стислося серце.

Він не може її втратити. Він любить її.

О, Господи! Він любить її!

І ця любов не схожа ні на що інше. Вона всеосяжна. Дарує щастя і приносить невимовний біль. Змушує серце завмирати, а після цього битися в шаленому ритмі.

Так ось про що говорила Беверлі. Ось, що вона відчуває до нього.

Джеймс полегшено усміхнувся, а з кутика ока покотилася сльоза.

Потрібно сказати про це Беверлі.

Він поглянув у вікно, ніби дівчина могла бути у дворі. Натомість дивився на темний стовп чорного диму за деревами. Ні, не стовп, а цілу хмару зловісного, гіркого диму. Десь бушувала пожежа.

Джеймс вибіг з дому. З зізнанням доведеться почекати.

З кожним футом, його серце все тривожніше билося у грудях. Коли він пробіг смугу дерев, йому в обличчя хлинув потік жару такої сили, що він аж похитнувся.

Яскраві, великі, помаранчеві язики полум’я пожирали старий маєток. Вогонь був такий сильний, що чоловіки, які гасили пожежу, не могли підібратися до будівлі на відстань п’ятдесяти футів. Вода, яку виплескували у вогонь, навіть не доставала до стін.

Спершу він подумав, як добре, що пожежа почалася у суботній вечір, коли школа порожня. Приміщення було старе та непрактичне. Книг, які він роками звозив сюди, звичайно, шкода. Але він ще до зими поставить нову школу і привезе нові книги.

Джеймс не розумів, чому селяни так старанно гасять пожежу, з якою не справляться. А тоді побачив Аманду, яка затиснувши рот рукою ридала на колінах. Ред стояв поряд з нею і тримався за голову, ніби боявся, що вона от-от розірветься.

Господи! Ні, цього не може бути!

Кеті та Саймон! Хтось з них напевне у приміщенні. Чого б інакше люди так боролися за цю гору непотребу?

Бідні Кеті та Саймон! Беверлі так до них прив’язалася.

Беверлі?

Джеймс швидким поглядом окинув жінок, які підносили воду з річки та чоловіків, які виливали її у вогонь. Беверлі серед них не було.

– Ні! Ні! Ні! – закричав Джеймс. – Беверлі? Де Беверлі?

Він не звертався ні до кого конкретно. Але відповідь дали йому всі й відразу. На мить робота припинилася. Всі подивилися на нього. Подивилися з жалем і біллю. А тоді з новими силами кинулися гасити пожежу.

Джеймс побіг у вогонь.

– Беверлі? – кричав він до полум’я, а воно сміялося з нього помаранчевими язиками. – Беверлі!

Хтось схопив його за руку. Джеймс відбився. Стисли плече. Він все одно рвонув вперед. А тоді його повалили на землю. Відразу кілька дужих чоловіків тримали його, доки він рвався у вогонь.

Джеймс ричав, лаявся, брикався. Хватка стала сильнішою. А тоді впали кам’яні балки й вогнище смертоносно дихнуло на них.

Чоловіки тримали Джеймса. Але пручатися він перестав.

ГУМОР з історії «Всупереч бажанням»

Близько години Бенедикт шукав дружину. Її не було ні в оранжереї, ні у картковому салоні, ні серед поважних матрон.

Зрештою чоловік дійшов до заскленої тераси, двері якої були відкриті навстіж. Протяг колихнув штору і Бенедикт помітив поділ плаття Грейс. Підійшов ближче. Прислухався.

– Екзотична рослина? – зацікавлено перепитала Грейс.

– О, так! Я був би щасливий показати її. Але для цього вам доведеться відвідати мій котедж за Лондоном, – промуркотів Рейвен.

– Навряд чи це пристойно, – пробурмотіла Грейс.

– Можливо. Але, серце моє, ви навіть не уявляєте, від чого відмовляєтеся, – солодким голосом проказав чоловік, а Бенедикт стиснув кулаки, чекаючи на відповідь Грейс.

– Невже вона і справді така чарівна?

– Жодна з представниць прекрасної статі не жалілася, – гордо проказав він.

– Опишіть мені її, – з захватом попросила Грейс.

– Ви хочете, щоб я описав її? – грайливо засміявся чоловік.

«Господи! Рейвен з нею відверто фліртує, а Грейс навіть не здогадується про це!», – подумав Бенедикт.

– Так! Довжину, ширину, аромат!

– Аромат? – здивувався Рейвен.

Бенедикт ляснув себе по лобі.

– Ви ж її нюхали? Я впевнена, що запах виділяється!

– Ну, так…, – зам’явся співбесідник.

– То який аромат? – допитувалася Грейс.

Бенедикт не знав, що йому робити: просто зараз врізати Рейвену чи закрити рукою рот, щоб не розреготатися в голос.

– Запевняю, запах цілком… пристойний.

– Знаєте, я цінителька пряних запахів, хоча багато моїх знайомих дивуються моїм смакам, – зізналася Грейс.

– Пряних? – скривився Рейвен.

– О, так! І чим яскравіший запах, тим більше таємниць приховує екземпляр.

– Це точно…

– Люблю, коли запах відчутний на відстані кількох футів, – говорила леді Коул.

– Святі небеса! – застогнав шокований чоловік.

Бенедикт не бачив, але по здавленому голосу Рейвена здогадався, що той розпускає хустинку на шиї.

– А розмір? Що з розміром? І колір! Опишіть мені колір! Я обожнюю насичені кольори!

Рейвен прочистив горло.

– Не думав, що ви ще й кольорами цікавитесь…

– Якщо чесно, то мені подобаються усі кольори. Коричневий, бордовий, рожевий, зелений…

– Зелений? – скрикнувши, перепитав Рейвен.

– Згідна, дуже рідкий колір для бутона. Але, погодьтесь, він вражає!

Так більше продовжуватися не могло. Бенедикт вийшов на балкон і став поряд з Грейс, спопеляючи поглядом Рейвена.

– О, Бенедикт, лорд Рейвен розповідає мені про екзотичну рослину, яка росте у його маєтку за Лондоном. Він клянеться, що більше ніде в Англії немає подібного екземпляра! Поїдьмо і разом на нього подивимося, – і Грейс вчепилася у руку чоловіка.

Рейвен розкрив рот, почувши прохання Грейс. Роблячи таку сміливу пропозицію цій жінці, він, очевидно, не очікував, що вона втягне у це свого чоловіка.

– Рейвен, вам пора додому, – суворо сказав Коул. – І тримайте свою рослину якомога далі від моєї дружини! Інакше, обіцяю, я вирву її з коренем, – пригрозив.

Рейвен без слів відкланявся і шмигонув у зал.

– Замалюйте її й пришліть мені, – кинула йому навздогін Грейс.

Коли Рейвен спантеличено оглянувся, вона розлючено вп’ялась очима у чоловіка.

– Ох, який ти жорстокий, Бенедикте! Лорд Рейвен хотів показати мені щось надзвичайне! Я була на порозі великого відкриття! Можливо, він навіть дав би мені проекспериментувати з його рослиною! А ти все зіпсував своїми безпідставними погрозами.

– Ти можеш експериментувати лише з моєю рослиною.

Дивно, але вся ця безглузда розмова, коли Рейвен зник, тепер веселила Бенедикта. Його гнів враз змінився грайливістю.

– Але у тебе немає ніякої екзотичної рослини…

– Є. Просто я ховаю її від тебе. Вона три дюйми у спокійному стані та шість у збудженому. Правда, для того, щоб вона виросла, її потрібно погладити чи поцілувати, – Грейс мило нахмурилася. – Ах, і ледь не забув, – нахилившись він прошепотів їй у вушко. – Цей екземпляр зараз зі мною. Він у моїх бриджах і зветься член.

Жінка ахнула від такої прямоти, а тоді штовхнула його у груди.

– Ну ти й дурень!

Він лише весело розсміявся.

– То як щодо експериментів, Грейс? – кинув їй навздогін, але вона навіть не оглянулася, покидаючи терасу.

ХВИЛЮВАННЯ у романі «За межею досконалості»

І ось її погляд наткнувся на джентльмена в іншій стороні залу. Він сидів у ложі на поверх нижче й уважно слухав леді, яка тримала його за руку. Часом кивав і кидав якийсь коментар. Його темні локони спадали на високий лоб, запалі щоки заросли бакенбардами, а впевнений погляд був зосереджений на партері.

Світло згасло. У залі запанувала тиша. Розпочалася п’єса. Але Елізабет все дивилася на чоловіка. Бачила, як після початку вистави він відвернувся від супутниці й втупився на акторів. Помітила, як вони трималися за руки й сплітали пальці. Дивилася, як чоловік реагує на те, що відбувається на сцені.

Він ні разу не поглянув у її сторону. Навіть бровою не повів. Жоден м’яз у його тілі не сіпнувся, натякаючи на те, що вони хоч чимось пов’язані. Але Елізабет була практично впевнена, що чоловік навпроти – це Ентоні. Вирішивши, що або вона повинна переконатися у тому, що там не її чоловік, або іти у Бедлам, жінка повільно піднялася.

Не стримавшись, вона підняла плаття та побігла униз, до ложі у якій сидів той чоловік. Бажані двері були вже перед її очима. Ще кілька кроків і вона б схопилася за ручку, але щось потягнуло її назад. Вмить світло коридору змінилося темрявою віконної ніші. А потім і зовсім зникло за портерами. А тоді її стиснули у міцних обіймах.

– Ентоні, – видихнула вона.

На її губи ліг міцний поцілунок. Тоді чоловік торкнувся губами її щік, очей, скронь, шиї, підборіддя і знову закарбував поцілунок на губах.

– Мила моя. Єдина моя. Кохана моя, – шепотів він, тісніше притискаючи її до себе.

– Ентоні, – лише змогла вимовити жінка.

– Не плач.

Елізабет і не помітила, як щоками стікали сльози.

– Ти ж впізнала мене ще на мості? – вона кивнула головою. – Але як таке могло статися? Як ти мене впізнала?

– Твій запах.

– Але я змінив парфум.

– Твій запах, – повторила і тернулася носом у його шию, яка пахнула лимонним милом.

– Ох, моя дорога! Мені не можна тут бути. Не можна робити оцього, – він поцілував її. – Це небезпечно для нас обох.

– Чому? Я нічого не розумію.

Ентоні подивився на Елізабет. Стиснув у руках її обличчя. Ніжно поцілував губи.

– Я…, – він мить позволікав. – Ввечері скажеш, що завтра хочеш зробити покупки. Нехай кучер висадить тебе на початку Бонс-авеню. Там пів години походи вулицею, а тоді зверни на Ковер-стріт. Будинок під номером три пустує. Зайдеш через садову хвіртку. Ключ від чорних дверей лежить під горщиком. Ти повинна прийти одна. Опівдні. І там я все поясню. Запам’ятала?

Вона кивнула.

– Добре. А тепер іди. І, будь ласка, не дивися в мою сторону.

Вона знову кивнула.

Ентоні ще раз поцілував її. Тоді виглянув за шторки й вивів Елізабет.

– Іди, – легко підштовхнув дружину у спину.

І вона пішла не оглядаючись. А наступні дві години не відводила очей від сцени.

Сподіваюся, ті хто читав книги, теж мають улюблені сцени (мені б дуже хотілося, аби ви поділилися зі мною своїми враженнями). А тих, хто ще не знайомий з моєю творчістю, запрошую до прочитання романів)