Ваші почуття? Поділіться досвідом.

Привіт всім, любі відвідувачі блогу! Що ж, я закінчила писати першу частину мого роману про протистоянння звичайного( чи не дуже?) хлопця і величної королеви, яка прагне підкорити його собі та заволодіти світом —  "Дім втрачених ілюзій". Чомусь, коли писала останні розділи, спіймала себе на думці, що моя головна антагоністка Енджел нагадує мені Снігову королеву, а Ден —Кая, тільки з більш вольовим характером. Хоча їх протистояння буде більше розкриватися в наступній книзі. 

Так от, завершивши першу частину книги і побачивши статус "повний текст", я відчула змішанні відчуття —дивний смуток, ніби перегорнула одну важливу сторінку життя. Що ж буде далі? Чи зможу я дописати другу частину? Чи продовжать мене читати мої читачі? Хотілося б почути про ваш досвід. Ви пишалися собою, відчували радість чи навпаки смуток після написання першої книги? Які взагалі були у вас емоції, коли дописали останні рядки? Буде цікаво послухати...

Ну і по традиції накидаю трошки цитат і ілюстрацій до останнього розділу. Дуже сподіваюся, що вони вам сподобаються..)

Тиша навколо заспокоювала, вологий туман поступово розсіювався, а перші промені сонця додавали фарб у нещодавню темряву. Раптом перед очима виросла перешкода з маленьким вікном посередині. Ден здивовано посвітив ліхтариком перед собою і виявив стару хатину. Маленькі напіввідчинені двері, дах із сухої трави та гілок, пошарпані штори за крихітним віконцем... Будиночок не виглядав страшним чи лякаючим, а навпаки, вселяв почуття спокою.
 

За десять хвилин двері глухо рипнули. Друзі одразу ж підскочили і насторожено витріщилися на двері. На превеликий подив, на порозі вони побачили не змучену життям стареньку, і не літнього лісника зі здобиччю. До будинку увійшла молода дівчина в пошарпаній коричневій сукні і з кошиком у руці. На вигляд їй було трохи більше двадцяти років. Довге каштанове волосся було заплетене в косу, а голову покривала така ж зношена чорна хустка. 

   Вона зробила довгу паузу, спрямувавши неживий погляд у порожнечу. Потім стала на ноги і підійшла до ліжка. Піднявши поділ покривала, Жаклін ковзнула туди рукою і дістала товстенну книжку. Змахнувши пилюку з чорної ребристої обкладинки, вона поклала її на коліна.

 — Я розповім вам усе по порядку, — сказала вона, не відриваючи очей від знахідки. — Інформації багато, тож прошу вас набратися терпіння. Я надто довго чекала на цей момент.
 

 — Але Орест казав, що повелитель не має жодних шансів на перемогу. Що він програє в будь-якому випадку, адже його сила напівкровки ніколи не зрівняється з силою енергії Енджел. — Ксюша не здавалася, чим змушувала Жаклін ще більше нервувати і кидати на Дена злякані погляди. Втім, решта боялася її питань не менше. Відчайдушна!  Невже збереження його життя для неї важливіше, ніж безпека Землі?
 

— Я обіцяю тобі, що боротимусь до останнього. — Він не витрачав часу на інші слова. Нині це було саме те, що їй треба було почути. Втім, дивлячись на Ксюшу, Дену справді хотілося хапатися за своє життя. Хоча б заради того, щоб ще раз побачити її посмішку.
 

— Де ти, чорт забирай? — крикнув Ден, озираючись навсібіч.

 — Заспокойся, любий. Я тут, — пролунав біля вуха солодкий отруйний голос. Дена мало не знудило від надлишку злості. Він смикнувся вперед, намагаючись звільнитися від липкої аури її присутності. Озирнувшись, Денис побачив Енджел за крок від себе, яка потирала забруднені в крові долоні. 

— Для цього не обов'язково передбачити майбутнє. Потрібно лише тверезо оцінити свої можливості. У тебе немає шансів, Алан. Напівкровки ніколи не зрівняються з горянами. Я вб'ю тебе на початку дуелі. Але це не вирок. Спостерігаючи за тобою увесь цей час, я перейнялася до тебе особливими почуттями. Твоя смерть не ощасливить мене. А радість від можливості володіти кристалом — ніщо, в порівнянні з радістю володіти тобою.

 — Що ти маєш на увазі? — У Дена мороз пішов поза шкірою. Він очікував почути будь-що, але не останні слова, від яких ставало не по собі.
 

  — Знаєш, що насправді кумедно?  — здавленим голосом промовив Ден. — Те, що у всіх живих істот присутня манія величі. Вони думають, що мають право щось вирішувати. Як люди, так і горяни впевнені в тому, що знають, як краще не лише для себе, а й для інших. А ще обіцянки, приправлені сіллю... Кидаються на вітер, обіцяючи золоті гори, в яких тече молоко та мед. А в результаті шлях туди прокладений через кров, брехню та лицемірство. А все тому, що вони думали, що мають право щось вирішувати і відповідати за чужі долі.

Ден затримав повітря у грудях. На мить здалося, що біль вщух. Що ж, непоганий маневр. Якщо кілька секунд не дихати — відчуття притуплюються. Усміхнувшись про себе, Ден тихенько дістав клаптик паперу та ручку. Нерівні літери з готовністю лягли на чистий лист. Пробігши очима текст, Ден акуратно звернув листа і поклав його на стіл. Взявши з собою лише компас і кинджал, він квапливо покинув хатину. Тепер він знав, що робити далі. 

Ось такі от вийшли ілюстрації. ШІ старався як міг, хоча й не задовільнив повністью мої вимоги)))