Жодна людина не може пізнати себе, не доклавши зусиль. Напевне у кожного з нас своя прірва, особлива. Кажуть, нам не дається більше випробувань, ніж ми можемо витримати. Мабуть. Але часто турбує інше – за що?  Коли нам дуже кепсько, ми  питаємо доктора, чи саме  ця пігулка мені допоможе? Не факт! А чи існує такий пластир, аби заліпити ним зранену втратою душу, щоб не кровила? За що ми заплатили таку ціну? Де ховається відповідь? За скількома замками? 

Доконано точно знаємо, що закон збереження енергії незмінно працює. Яку нішу заповнила моя втрата коханого? Чи вдасться знайти відповідь? Це якесь покарання чи відпрацювання кармічного боргу? 

Не знаю, чи комусь взагалі вдавалося до кінця розібратися з такими питаннями. Проте…

А знаєте… Іноді так хочеться розкласти руки та спробувати полетіти. Отак, щоб на повні груди й на вільні крила. Здіймаюся та опускаюся в уяві, так і не злетівши наяву. Можливо нам просто не дано літати?  Як і не вийде пізнати все, що з нами та навколо нас відбувається, за якими законами та чому?

Хоч, зізнаюся, з Данилом я наче й справді літала душею, переповненою щастям по вінця. А що тепер?