Творче роздоріжжя

Що ж, друзі, здається, трохи продихнув.

Тиждень перебував за межами Букнету. Зосередився на подіях реального світу (шляк би їх трафив!) А дві повністю написані книги з мого циклу “Земля-2” жили тут власним життям. Був приємно вражений, що книги встигли зібрати (за статистикою сайту) аж 36 регулярних читачів із 50 необхідних на умовах конкурсу “Кіберпанк на Букнеті”. З підписниками поки не так густо: 67 зі 150. Але досить про ті цифри. Адже не в них суть.

Про “Землю-2” я писав вже багато. Тому сьогодні змістимо фокус уваги, так би мовити, із тактики на стратегію. Торкнемося масштабнішого питання: із чого ще складається і чим може поповнитися мій творчий доробок? Відповідь може залежати і від вас.

Адже існує безліч доріг. І я якраз на роздоріжжі.

Із початку повномасштабної війни нормального творчого процесу в мене, ясна річ, не було. Питання просто фізичної можливості, пріоритетів, часу, морального стану – думаю, пояснювати не треба. Через понад два роки із початку цього сюрреалізму я нарешті дістався точки відносної емоційної стабільності. Принаймні, знаходжу вечорами після служби якісь години і якесь натхнення на ці блоги і на просування “Землі-2”. То, може, використати їх і на створення чогось нового?

Поки не знаю, чи зможу. Та ось що перебуває на обрії.

Дісклеймер. Всі назви - робочі.

1) “Новий світ” / “Записи з пустки” (постап): українська адаптація

У блогах я вже згадував про свій авторський дебют – величезну чотиритомну постапокаліптичну сагу “Новий світ”. На жаль, російськомовну.

Я писав остаточний текст з 2013 по 2019 рік. Перші ж нотатки з’явилися ще у 2005 році. Тож вагу цього твору у моєму творчому житті складно переоцінити. Сісти за його переклад здається найбільш простим і очевидним напрямом прикладання подальших письменницьких зусиль.

Перевага цього вибору у тому, що переклад і адаптація твору не вимагають такого глибокого занурення і такої віддачі, як написання нової книги. Думаю, що навіть моя теперішня захаращена та розгойдана стресами свідомість здатна на ці зусилля у ті нечисленні години, які я не зайнятий війною та усім із нею пов’язаним.

Та дві речі змушують сумніватися.

Перша – об’єм твору. 6,5 мільйонів знаків! Йосип голий на кобилі! Який божевільний графоман настрочив стільки тих дідькових літер?!

Друга – я вже пішов у своєму життєвому досвіді та світогляді далі того місця, де був, коли писав той роман. Здавалося б, прости Господи, що може бути актуальнішим тепер, аніж постядерна руїна, яка утворилася після розв'язаної росією війни? У певному безрадісному сенсі “Новий світ” можна назвати пророчим. Та кожен автор знає, що актуальність вимірюється дещо інакше. Важливо не тільки про що писати, а і що саме, як саме. Якщо текст вже не повністю резонує із думками, якщо для автора це вже минулий етап – погодьтесь, копирсатися у ньому не доставляє тих саме емоцій, що й творити із чистого аркушу.

Мабуть, для початку спробую вичленити із тої величезної саги кілька дійсно яскравих епізодів, і обрамити у якості самостійних оповідань чи новел. Подивимось, як зайде читачам дух “Нового світу”, і чи є сенс витрачати 100500 годин на адаптацію всього Всесвіту.  

2) “Едем”

Чи не єдина моя спроба вмістити серйозний обсяг думок та сенсів у компактний, як для мене, формат (не більше 200-300 сторінок, орієнтовно).

Повість, дія якої розгортається в утопічному казковому світі. Звичайно ж, за лаштунками цієї утопії є дещо неочевидне. І неочікувана правда поступово відкривається читачеві.

Та це не зовсім канонічна“утопія, яка перетворюється на антиутопію”. Радше – спроба більш-менш серйозно поміркувати над формулою всезагального миру та щастя. Фантазії про те, з якими труднощами і дилемами стикнулася б навіть продумана та добросовісна спроба їх досягнути. Авторський погляд на одвічний конфлікт між спокоєм, безпекою, порядком – з одного боку, і свободою, почуттями, творчістю – з іншого.

При роботі над цим твором я стикнувся із певним парадоксом. Мені дуже подобається задум. Є абсолютно чітке бачення структури, всіх основних персонажів і сюжетних поворотів, розв’язки, кінцівки. Вже написані навіть деякі ключові діалоги. Здавалося б – “просто сядь і напиши”. Але, але, але. Чомусь оті перші 20 сторінок, що вийшли з-під мого “пера” – геть мене не влаштовують. Персонажі здаються якимись картонними, а їхні дії та діалоги– вимушеними і неживими. От саме “створеними”, а не народженими. І я поки не певен, чи знайду від цього ліки.

Вже думаю навіть над тим, аби порушити своє правило викладати лише завершені (або ті, що я їх точно завершу) твори, і викласти ці напрацювання на суд читачів. Може, хтось і підкаже щось.

3) Світ Флори

Думаю, кожен автор, закоханий у фентезі, рано чи пізно береться за створення власного великого фентезійного світу. А хтось їх узагалі конструює безліч.

Для мене це улюблений жанр нарівні з науковою фантастикою. Та тривалий час я у ньому лишався у ролі споживача. Причина проста. Я не вірив, що мої старання як автора на цій ниві принесли б гідні уваги плоди.

Знаю, у сучасному світі, перенасиченому абсолютно усім, це прозвучить наївно. Та все ж у мене завжди були амбіції створювати книги, які хоча б чимось виділятимуться і відрізнятимуться від інших. Не хотілося залишати у читача синтетичний присмак літературного фаст-фуду, і враження “колись я вже це читав, а як не це, то щось дуже схоже”. У царині ж фентезі я не відчував ані найменшого шансу сказати нове слово.

Що взагалі можна сказати після Толкіна, Сапковського, Мартіна, Желязни, Аберкромбі, Беккера, десятків інших геніїв, які сформували у моїй голові уявлення про цей жанр і задерли планку до немислимих висот? Все, що варте написання – здається, вже давно написано і кілька разів екранізовано. Світи сучасних комп’ютерних ігор, скажімо, “Skyrim”, “Відьмак”, “Divinity” чи “Tyranny”, де сюжетна складова здатна конкурувати із повноцінними літературними творами, внесли ще більше нових барв у фентезійні світи, зробили їх ще й інтерактивними.

То куди тут ще й мені суватися? Зрештою, жанр фентезі – не резиновий.

Та якось вночі мені таке наснилося!

Можете не вірити, але абсолютно раптово уві сні прийшов мій власний фентезійний світ у таких немислимих і несподіваних деталях, що я весь наступний день ледь встигав записувати.

Так-так, знаю. Сни – лише нестандартна комбінаціях спогадів і переживань, натхненних раніше побаченим, прочитаним, відчутним. Але щось у моїй голові клацнуло, якийсь пазл раптово склався. І бажання надати чіткіших обрисів тому дивному світу, що на мене чудернацьким чином звалився, переважило побоювання згаяти час на створення банальної блідої копії прочитаних шедеврів.

Єдиною проблемою із цим замислом є його масштабність.

Адже йдеться про створення світу, який практично не має меж.

Підготовчий процес до лупання цієї скали триває з перервами вже бозна скільки років. Десь з середини 2010-их точно. Періодично я кидаю все і гарячкувато сідаю за цю справу.

Я вже досить давно зробив таку собі міні-енциклопедію по світу, дещо подібну на "Путівник по світу Таріон" Єви Ромік (хоч і не таку завершену і впорядковану, як у пані Єви). В мене є ціла купа робочих матеріалів із календариками, мапами, словниками, досьє героїв. Я почав писати кілька оповідань/повістей, чия дія розгортається у світі Флори. Одну навіть досить швидко закінчив. Та вже невдовзі вирішив, що її треба добряче переробити. І на тому - пауза, яка добряче затягнулася.

Не впевнений, чи подужаю зараз капітально взятися за цей масштабний проєкт, в силу зрозумілих причин. Та замислююсь над тим, аби довести до ладу і викласти кілька пробних оповідань/повістей зі світу Флори тут.

Залежно від реакції читачів – буду розуміти, чи має мій фентезійний світ право на життя, і куди його поставити у списку своїх пріоритетів.

4) “Дзвонять дзвони” (роман про події, що передували 24.02.2022)

Майже всі, хто дізнаються, що я письменник, і одночасно знають, що я вже понад два роки на війні, задають питання: “То нам чекати твою книжку про війну?”. Та із цим все дуже складно, друзі.

Я не можу не писати про війну, бо вона займає мої думки 24/7. Я із неї складаюсь на набагато більшу частку, аніж нормальна людина із води. І водночас я занадто нею травмований і прибитий, аби нормально про неї писати. А ви – щоб про неї читати. Букнетівський вайб разюче контрастує із цією темою. І це, мабуть, одна із причин, чому для багатьох із нас Букнет є затишною схованкою від реальності.

Наразі я поступово підсуваюся до компромісу, який, можливо, ми із вами вже готові будемо прийняти та переварити – написати про те, що було до 24.02.2022. Як і якими ми наближалися до того дня.

Я, власне, уже це зробив значною мірою. Написав майже 200 сторінок. Це дуже дивний твір у чудернацькому форматі калейдоскопу. Серія тісно і часом несподівано пов’язаних між собою нарисів із життя досить великої кількості персонажів із різних куточків нашої країни, різних професій, із різною особистою історією. Людей часом разюче контрастних між собою. Від канадського журналіста українського походження, який приїхав на історичну Батьківщину висвітлювати чергове загострення до ностальгуючої за Радянським Союзом старої вчительки історії, що мешкає в окупованому місті. Кожен заклопотаний особистими проблемами, драмами і мріями – і все це на тлі реальності, яка стрімко котиться до прірви, що ми її воліємо не помічати.

Крапка у творі буде поставлена у ніч на 24.02.2022. Із тим, щоб колись, можливо – з'явилася і друга частина. Про те, що із кожним з цих героїв трапилося після.

Дати цьому тексту побачити світ, чи залишити його припадати пилом у шухляді до інших часів – дуже складний вибір для мене.

Перевагою цього шляху є те, що він для мене актуальний, хочу я того, чи ні.  Я викладатиму те, що усе одно не можу не писати. Те, що усе одно займає занадто багато місця у моєї душі, аби це ігнорувати. І я вірю, насправді, що ми мусимо про це говорити. Мусимо знаходити слова описати те, що із нами сталося, і доносити це світу. Бо інакше за нас це зроблять інші. Ті, хто нам зовсім не друзі.

Мінуси: це тяжко, це боляче, це слизько, це контроверсійно, і ще тисяча мінусів. Це може завдати комусь болю, чого я дуже не хотів би. За це мене можуть назвати хайпожером, який піариться на людському горі. А я – не така людина. Це – можливо, єдина тема у світі, на яку не можна дозволити собі писати вульгарний та дешевий несмак, яку в жодному разі не можна спаплюжити. А я не настільки впевнений у своїх здібностях, щоб зовсім цього не боятися.

Тож друзі, ви мені допоможіть – чи хочете ви бачити тут такий твір? І чи час для нього вже тепер?

5) Продовження “Землі-2”

Нарешті, “the last but not least” – продовження (і завершення) вже знайомого вам циклу.

Не буду багато міркувати над цим, щоб не заспойлерити, чим закінчився “Шлях до зірок”.

Скажу лише, що у 2021-му році, коли я поставив у книзі крапку, то вже мав чітке бачення того, із чого почнеться наступна. Достатньо чітке, щоб її розпочати.

Та дві речі спиняли мене ще навіть до того, як вторгнення росіян остаточно поставило на всіх планах жирну криваву “Z”.

По-перше, в моїй голові є лише загальні обриси продовження. Подумками я все ще перебуваю приблизно у тому місці у часі і просторі, де перебувала Саша Тернер на останніх сторінках “Шляху до зірок”. Вона не знає свого майбутнього, і я так само щодо нього не певен. Продовження потребуватиме колосальних творчих зусиль, величезного обсягу досліджень та загалом є справою не з легких.

По-друге (і це тісно пов’язано із першим) я не певен, чи воно того варте.

Якраз у 2021-му я вперше явив свої твори світу. Це спричинило переворот у моїй свідомості. Переворот, на жаль, у бік певного зниження мого авторського ентузіазму.

Інтерес публіки до книг виявився розчаровуючи малим. Їх просування нагадувало працю Сізіфа. А стіна між книгою та її публікацією видавництвом виглядала міцнішою за армований бетон, об який ти лише марно розбиваєш лоба.

Думаю, багато хто із колег пам’ятає яскравий букет своїх почуттів, коли вперше відкрив для себе цю Америку. Виявляється, пропозиція книг значно перевищує попит. А ваші твори – це, виявляється, не виняток із правил, в якому увесь світ раптом розпізнає шедевр. А значить, замість красивого костюмчика усміхненого автора бестселерів із “Паркером” для автографів вам доведеться приміряти на себе дірявий плащ розпатланого сивого діда, який роздає безкоштовні збірки віршів про кохання у метро. Фігурально висловлююсь, звичайно. Та відкриття, що доведеться бігати за читачами і благати їх про увагу, все ж спричиняє неабиякий переворот у голові кожного письменника-самоучки. На деякий час це може відбити охоту до творчості взагалі. Особливо – коли ти вже доросла людина, і тобі легко знайти раціональне обґрунтування для зосередження на “дійсно серйозних речах” (сім’ї, кар’єрі, іпотеці чи бозна чому ще).

Завдяки війні я сам не помітив, як минув те місце і навчився ставитися дещо більш філософськи до “успіху” чи “не успіху” у творчій сфері. Пиши, якщо хочеш (а не хочеш – не пиши). Докладай розумних зусиль, щоб показати свої твори світу. Радій кожному читачу і не очікуй занадто великої віддачі. Це і є та формула, яка, сподіваюсь, ще дозволить мені написати книгу-дві (три, чотири…) за відведений мені на землі час.

Тож, мабуть, вже час братися за роботу. Тільки от вирішу за яку.

***

Вау, ви дочитали аж до цього місця?)) Це так приємно! Мабуть моя творчість вам дійсно цікава. Або ж ви вмієте швидко скоролити мишкою вниз, минаючи потік свідомості чергового горе-блогера)

Так чи інак, дякую, що ви тут. Вже тоді вмощуйтеся зручніше та залишайтесь почитати “Землю-2”. А ні – то хоча б підпишіться перед виходом))

І, звичайно ж, пишіть у коментарях – що із згаданого ви б найбільше хотіли побачити на Букнеті.

Не обіцяю, що саме воно першим тут і з’явиться. Ви ж розумієте, примхлива муза, і все таке. Та думка читачів і колег дійсно цікава.