— Якщо гора не йде до Магомета, — усміхається він, — знаєш, як кажуть?

Його усмішка і рішучість має викликати ще більшу роздратованість, але цього не відбувається. Усього на мить я забуваюсь, але тільки для того, щоб схаменутися.

— Макаре, будь ласка, йди, — повертаю голову вглиб квартири, різко обернувшись, від чого подоли халата трохи розходяться.

— Ми поговоримо, Рішо, — голос стає абсолютно серйозним, немає більше ані тіні усмішки на обличчі, — А потім я піду. Можливо, — він голосно ковтає, помітивши мій одяг, окидаючи поглядом моє тіло під тонкою шовковою тканиною.

Дивиться так, ніби я вже без нього, а сама стою перед ним і не можу сильніше запахнути провокуючий одяг.

Цей погляд… Він уже дивився на мене так і знову дивиться. А я… Занадто слабка, щоб чинити опір.

— Не хочу. Я не хочу тебе слухати, — і голос зривається.

А він раптом підходить ближче, впритул, кладе руки на мою талію і обпалює подихом ледве прикрите мереживом плече.

— Макаре… — продовжую опиратися. Марно…

— Я не піду, Рішо. Або ти йдеш зі мною, або я увійду...

І я знаю, що він це зробить. Знаю...

Це звучить як погроза, а я не можу поворухнутися. Чому цей чоловік так на мене діє? Так було в двадцять один і зараз нічого не змінилося.

— Аріно, хто там? — кричать із глибини квартири, і я сіпаюся, відхиляючись.